Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

— Прошу?

— Позавчора сюди приходив колега пана Юліуша, теж офіцер. Я не пускала, він увірвався. Навіть побачивши, в якому стані є пані, не пішов, вимагав від мене пояснювати все, як могла.

Сіпнулося віко.

— Що таке все?

Данута вкотре глянула на Магду. Та кивнула.

— Говори, дівчинко. Можна і треба.

Дівчина розправила плечі, вже зовсім не нагадуючи нещасну самотню дитину.

— Він назвався Лінецьким, Рафалом Лінецьким. Був у цивільному, але заявив — офіцер, людина честі, на відміну від пана Юліуша. У них якась організація. Панові Яблонському довірили спільну касу, вони збирали внески. Він щось зробив із тими грішми. Чи прогуляв, чи вклав у якусь чергову непевну справу. Тепер пан Лінецький на всі боки винен, бо в організацію пана Яблонського привів він, поручився за нього теж він.

Віко зараз сіпалося сильніше.

— Для чого колега прийшов із цим до старої хворої пані?

— Вона спитала те саме. Пан офіцер говорив швидко й голосно, проте пані Малгожата нічого не розуміла й не чула. Мені довелося втрутитися, зупинити візитера й записувати за ним. Короткі речення, великі літери. Потім показала пані, читати вона ще може. Після того вона й запитала про мету пана Рафала.

— А він?

— Пояснив: дуже поважає пані Яблонську й не хоче пускати поголос про її сина. Знає — під її гарантію ще можна отримати кошти в банку. Пані мусить лиш підписати потрібні папери. На що вона відповіла: спершу хоче побачити сина й переконатися, що пан офіцер не бреше чи не займається вимаганням.

— Юліуш був тут?

— Ні. Я знала, де мешкає, послала записку. Чи він не отримав, чи ігнорував, хтозна. Пан Юліуш перестав навідувати матір аж від середини вересня. Про його походеньки дізнавалася або з листів, або ось так.

— Ще хтось приходив особисто?

— Була жінка, немолода. Так само на початку жовтня. Я її не знаю, не бачила раніше. І не слухала, бо пані саме стало зле. Порадила написати. Мабуть, послухалася, бо потім були якісь листи. Може, її теж серед них. Чим ще буду корисна панству?

Нічим.

Вона сказала достатньо.

Польський легіонер Рафал Лінецький першим заявив про зникнення Юліуша Яблонського. А потім детально описав вміст кишень убитого.

— Ти й після почутого хочеш, щоб я знайшов убивцю?

— Убивцю хочеш знати ти, — наголосила вона на останньому слові.

Вертаючись назад, Клим та Магда крокували швидше й завели розмову, щойно відійшли від будинку. Магда взяла Кошового під руку, стиснула міцно, притулилася до його плеча своїм.

— Маю мотив. Чесно кажучи, мені не шкода офіцера. Як би це не прозвучало — вибач про всяк випадок. Так само не шкода було Сойки, коли дізнався, що він був за один.

— Ти почав розшук, бо та справа стосувалася тебе особисто.

— Ось і відповідь, Магдо. Підозрюю, Яблонський отримав від когось те, що заробив. Але тут ідеться не так про гріхи жертви, як про наслідки, котрі потягне за собою його вбивство. З мене досить великої війни. Якщо я можу не допустити локальної, тут, у Львові, зроблю для того все, на що здатен.

— А мені шкода його матір, — Магдина рука в рукавичці пустила Климів лікоть, ковзнула нижче, знайшла руку, вмостилася в його долоні, тепер вони йшли за ручку, мов діти. — Ти ж зрозумів, пані Малгожата чудово знає, ким був її син. Проте це її дитина, причому — пізня, таких найбільше люблять.

— Люблять усіх дітей.

— Я б так не сказала. Климентію, у світі дуже багато тих, хто терпіти не може дітей, чужих та навіть власних. Зараз мова не про те. Я побачила самотню жінку, для якої син, нехай такий, був останньою надією. Це мати, котра давала дитині шанс із дня на день, з року в рік. Не мала поняття про їхні родинні справи. Сьогодні все, сказане тобі, я теж почула вперше. Дзвінок Віхурі був поривом. Коли дізналася, що ти залучений до справи, відчула полегшення. Мені хочеться допомогти пані Малгожаті. Й ти правий, це її передсмертне бажання — дізнатися, хто вбив Юліуша.

— Нічого не обіцяю, Магдо.

— Знаю.

— Листи, про які говорила Данута, можуть навести на слід.

— Знаю.

— Ти вмовиш пані показати їх?

— Мушу, Климентію.

Якийсь час вони йшли порожнім містом мовчки.

— Мені здається, це нічого не змінить, — вона першою порушила тишу.

— Ти про що?

— Поляків та українців правда не помирить.

— Звісно. Але, як уже казав тобі, допоможе виграти хоч трошки часу. Я все ще вірю в переговорний процес.

— Я — ні, — відрізала Магда. — Комусь доведеться поступитися.

Він зупинився, вона теж. Взявши за плечі, Кошовий розвернув її до себе. В темряві не міг роздивитися обличчя, та бачив блиск в очах.

— Якщо українці поступляться полякам — ми лишимося разом?

— Для тебе це так важливо?

Магда знала відповідь Клим відчував це.

— Ми досі разом. Попри всі протиріччя.

— Ось ти й відповів.

— Але ти нічого не сказала.

— Климентію, коли так, ми можемо бути разом, навіть якщо завтра чи післязавтра тут проголосять польську державу.

— Якщо українську?

— Ми теж будемо разом. Твоє бажання, більше нічого.

— Ти зважатимеш на те, що говоритимуть.

— Ти теж.

— Пропонуєш розійтися?

— Я так не казала.

Клим відпустив її, закурив. Віко сіпалося, та він не зважав, нервував без того.

— Хочеш правду?

— Ніколи не хотіла брехні.

— Не знаю, що і як буде далі.

— Я теж.

— Говорю про те, що відбувається. Не про нас.

— Я так само не про нас. Між нами все давно ясно.

— Як давно?

— Климентію, чоловіки сліпі. Мені все стало ясно тоді, десять років тому, коли побачила тебе вперше. Весь цей час я тільки й робила, що тікала від себе. Нарешті наздогнала саму себе. Не думай, що отак запросто відмовлюся від тебе.

— На запросто. Львів на пороховій бочці. Разом із усією державою.

— Тоді вибухнемо разом, — Магда зняла рукавичку, провела рукою по Климовій щоці. — Ми надто довго знаємо один одного, щоб розбігтися отак, за хвилину, під тиском обставин, котрі насправді не заважають нам лишатися разом.

— Я