read-books.club » Сучасна проза » Джозеф Антон 📚 - Українською

Читати книгу - "Джозеф Антон"

141
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Джозеф Антон" автора Ахмед Салман Рушді. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 218
Перейти на сторінку:
значення. В ті останні роки холодної війни було важливо почути думки східноєвропейських письменників Данила Кіша і Чеслава Мілоша, Дьордь Конрада і Ришарда Капущинського про безоглядний радянський режим. Омар Кабесас, на час заступник міністра внутрішніх справ Нікарагуа, який щойно опублікував свої спогади про партизанську війну, а ще палестинський поет Махмуд Дарвіш сказали багато чого такого, що не часто почуєш з американської трибуни; американські письменники Роберт Стоун і Курт Воннегут піддавали критиці владу США, тоді ж бо як письменники, такі як Беллоу й Апдайк, намагалися осягти американську душу. Зрештою, запам’яталося напруженість, а не розкутість події. Авжеж, 1986 року для письменників було цілком природно твердити, що вони, як казав Шеллі, «невизнані законодавці світу», і вірити в літературне мистецтво як у справжню противагу владі, вбачати у літературі піднесену, міжнаціональну, міжкультурну потугу, яка, за влучним висловом Беллоу, «потроху відчиняє Всесвіт». Двадцять років потому в одурманеному й заляканому світі простим ремісникам від слова буде значно складніше робити такі гучні заяви. Складніше, але мабуть, не менш необхідно.

Повернувшись до Лондона, згадав про запрошення відвідати Нікарагуа. Може, це і на добре поїхати геть від своїх літературних негараздів і написати про людей зі справжніми труднощами. Він полетів до Манагуа в липні. Коли кількома тижнями потому повернувся, то настільки залишався під враженнями від побаченого, що, наче одержимий, не переставав думати й говорити про Нікарагуа. Єдиний вихід — викласти почуття на папері. Він у стані страшенного збудження сів за письмовий стіл і за три тижні мав текст на дев’яностах сторінках. Ні одне ні інше — надто мало для книжки й надто багато для статті. Зрештою, перероблений і доповнений рукопис перетворився на невеличку книжку «Усмішка ягуара». У день завершення роботи він присвятив її Робін Девідсон (на той час вони знову зійшлися) і дав їй почитати. Коли вона побачила посвяту, то сказала: «Це означає, що роману я вже не побачу».

Й розмова зірвалася у штопор.

«Усмішка ягуара» не надто захопила його агента Дебору Роджерс, проте була одразу видана Сонні Мегтою в «Пікадорі» й потім Елізабет Сіфтон в американському «Вайкінгу». Під час поїздки до США з нагоди виходу книжки ведучий ток-шоу на радіо в Сан-Франциско, незадоволений опозиційним ставленням автора твору до американської економічної блокади Нікарагуа і до підтримки адміністрацією Рейгана сил контрас, які хотіли повалити сандиністський уряд, запитав його: «Містере Рушді, то якою мірою ви комуністичний «шептун»?» Його здивований сміх, а це було під час прямого ефіру, розсердив ведучого більше, ніж могла б розсердити найуїдливіша відповідь.

Приємніші хвилини він пережив, коли в нього брала інтерв’ю нікарагуанка Б’янка Джаггер із журналу «Інтерв’ю». Щойно він згадував відомого нікарагуанця, з правого чи з лівого крила, Б’янка якось неуважно буденним тоном казала: «Так, знаю такого, я колись із ним зустрічалася». І в цьому вся правда про Нікарагуа. Бо це маленька країна з дуже нечисленною елітою. Учасники ворогуючих сторін ходили разом до школи, належали до однієї еліти й знали родини одне одного або ж навіть, як у випадку з розділеною династією Чаморро, були вихідцями з однієї сім’ї; тому колись усі вони зустрічалися одне з одним. Б’янчина «ненаписана» версія подій могла, поза сумнівом, стати значно цікавішою і більш інтимною, ніж його.

Після виходу «Усмішки ягуара» він повернувся до свого непростого роману, й виявилося, що багато проблем відпали самі собою. Він писав цю книжку не в оповідній послідовності від «початку» до «кінця», як робив це зазвичай. Текстові вставки — опис селища, яке збігало до самого моря, оповідь про імама, який спочатку очолив, а тоді з’їв революцію, а надалі низка химерних снів у місті піску з назвою Джагілія (це арабське слово означає «невідання» — період, що передував виникненню Ісламу) — він написав першими і тривалий час не міг уторопати, як їх зшити докупи й долучити до головного сюжету книжки з Саладіном і Джибрілом. Однак перерва у роботі пішла йому на користь, і він почав писати.

Сорок — це вагомий здобуток. У сорок людина вступає у пору зрілости й відчуває свою вагу, міць і силу. На своє тридцятиріччя він вважав себе невдахою й почувався страшенно нещасливим. На своє сорокаріччя, золотого червневого пополудня в будинку Брюса Четвіна, в лісистій місцині неподалік Оксфорда, він сидів у колі літературних друзів — Анджела Картер, Нуруддін Фараг, редактор журналу «Ґранта» Білл Буфорд, його редакторка Ліз Колдер з видавництва «Джонатан Кейп» (тоді незалежного видавництва, бо «Рендом хаус» ще не проковтнув його) і сам Брюс. Тішився своїм щастям. Життя вдалося таким, яким він собі його задумав; він працював над твором, що з формального й інтелектуального погляду міг стати його найамбіційнішою книжкою, труднощі в написанні якої залишилися позаду.

Надходила сорокова річниця індійської незалежности — «Салімове сорокаріччя», і телевізійний продюсер Джейн Велслі, ще одна гостя за святковим столом, запропонувала йому написати сценарій і стати ведучим повнометражного документального фільму про «державну націю» для Четвертого каналу. У фільмі він хотів цілковито — або майже цілковито — уникнути політичних і громадських діячів і створити портрет сорокарічної Індії, подати роздуми щодо «індійської ідеї» з очима й голосами сорокарічних індійців — не обов’язково опівнічних дітей, але хоча б дітей року свободи. Вирушив у свою найдовшу подорож до Індії з часу його мандрувань по країні десятирічної давності разом з Кларисою. Ця друга подорож виявилася настільки ж насиченою. З індійського рога достатку нестримним струменем знову полилися історії. Заповни мене ними вщерть по вінця, думав він, так, аби я переситився і вмер.

В один із перших днів зйомок проект мало не зірвався через епізод, у якому виявилося прикре безкультур’я. Йшли зйомки в домі делійського кравця в одному із бідних районів. Стояла неймовірна спека, і після двогодинної роботи знімальна група зробила перерву. Принесли з багажника телевізійного мікроавтобуса ящик крижаних шипучих напоїв і роздали всім, окрім кравця і його родини. Він покликав режисера Джефа Данлопа перекинутися словом, вони піднялися на дах будинку кравця, і він сказав Джефові, що коли ситуація не виправиться, то сьогодні вони зніматимуть без автора проекту, а якщо таке ще раз повториться, то він зовсім їх кине. Відтак йому спало на думку запитати, скільки режисер заплатив кравцеві за натурні зйомки. Джеф назвав суму в рупіях, що в перерахунку на фунти виявилася мізерною. «Ти ж не платиш стільки в Англії, — сказав він. — Дай йому нормальну англійську плату за зйомку». «Але в Індії, — сказав Джеф, —

1 ... 26 27 28 ... 218
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джозеф Антон"