Читати книгу - "Джозеф Антон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли його вперше звинуватили в образливому ставленні до ісламу, він направду був спантеличений. Йому здавалося, що він створив мистецький феномен одкровення; авжеж, з погляду невірянина, та все ж таки високохудожній мистецький феномен. Що там можна знайти образливого? Подальші чутливі роки нетерпимости й ненависти дали йому і всім іншим відповідь на це запитання.
Хай там що, але його Пророк названий не Мухаммедом, а місто, в якому він жив, називалося не Меккою, і створив він релігію, що не була (чи не зовсім) була ісламом. До того ж Пророк з’являється тільки уві сні чоловіка, що, втративши віру, збожеволів. Численні прийоми відходу від реальности, на думку автора, вказували на фантазійну природу його проекту. А от для його противників усі вони стали прозорими натяками на затаювання й маскування. «Він ховається, — казали вони, — за своїми творами». Ніби художній твір — це покривало чи гобелен, крізь які можна мечем проштрикнути людину, як того Полонія, що так по-дурному сховався у геть ненадійному місці.
Під час написання роману він одержав запрошення Американського університету в Каїрі запрошення приїхати й поспілкуватися з їхніми студентами. В університету немає можливости заплатити багато, казали вони, проте вони можуть, якщо це його зацікавить, улаштувати кількаденну подорож на судні вгору по Нілу в супроводі одного з провідних єгиптологів. Побачити світ Давнього Єгипту було його великою мрією, і він одразу відповів: «Я би хотів спочатку завершити свій роман, а тоді приїду до вас». Опісля він закінчив роман, себто «Сатанинські вірші», та поїздка до Єгипту стала неможливою, і йому довелося змиритися з тим, що він, мабуть, уже ніколи не побачить пірамід, Мемфіса, Луксора, Фів чи Абу-Сімбела. Одна з багатьох можливостей, які він втратить у майбутньому.
У січні 1986 року йому не писалося. Тим часом його запросили на (потім легендарне) зібрання письменників — 48-й з’їзд Міжнародного ПЕН-клубу в Нью-Йорку, і він дуже втішився, що на якийсь час зможе відпочити від свого письмового стола. З’їзд затіяли з розмахом. Норман Мейлер, на той час президент Американського ПЕН-центру, скориставшись усією силою свого переконання й красномовства, зібрав необхідні кошти на поїздку понад п’ятдесяти провідних письменників світу до Нью-Йорка для обговорення майже зі стома найкращими американськими письменниками величної теми «Уява письменника і фантазія держави» з подальшими частуваннями вином і обідами, серед інших фешенебельних закладів, у Ґрейсі-меншн[49] та в Дендерському храмі[50] музею «Метрополітен».
Оскільки він був одним із молодих учасників, його охопив ледь не побожний острах. Бродський, Ґрасс, Оз, Сойїнка, Варгас Льоса, Беллоу, Карвер, Доктороу, Моррісон, Саїд, Стайрон, Апдайк, Воннегут, Бартельм і сам Мейлер — усі вони серед інших великих постатей читали свої твори й сперечалися між собою в готелях «Ессекс-Хаус» і «Сент-Моріц», що на краю південної частини Центрального парку. Одного дня фотограф Том Віктор запропонував йому сфотографуватися у запряженій парою коней кареті, і коли він умостився там, до нього підсіли Сюзен Зонтаг і Чеслав Мілош. Зазвичай він не ковтав язика в таких ситуаціях, проте впродовж тієї прогулянки заледве витиснув з себе кілька слів.
Атмосфера на з’їзді наелектризувалися з самого початку. Більшість членів ПЕН-клубу були незадоволені тим, що Мейлер запросив держсекретаря Джорджа Шульца виступити на церемонії відкриття з’їзду в Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Це викликало особливо багато нарікань з боку південноафриканських письменників Недін Ґордімер, Дж.М. Кутзі та Сіфо Сепамла, які звинувачували Шульца в підтримці апартеїду. Інші письменники, серед них Е. Л. Доктороу, Ґрейс Пейлі, Елізабет Гардвік і Джон Ірвінг, протестували проти перетворення письменників, за висловом Доктороу, на заручників «форуму адміністрації Рейгана».
Сінтія Озік поширила петицію з нападками на Бруно Крайскі, єврея, колишнього канцлера Австрії й учасника з’їзду, бо він зустрічався з Арафатом і Кадаффі. (Захисники Крайскі вказували на те, що за часів його перебування на посаді канцлера Австрія прийняла з Росії більше євреїв, ніж будь-яка інша країна.) Під час секційних обговорень Озік підвелася і ще раз звинуватила Крайскі, який упорався із ситуацією з великим тактом, і все швидко вляглося.
Багато учасниць з’їзду обгрунтовано вимагали пояснень щодо малої кількости жінок у комісіях. Зонтаг і Ґордімер, які брали участь у комісіях, не підтримали заколоту. Саме Сюзен виступила з таким аргументом: «Література — це не підприємство, що надає рівні можливості для жінок і чоловіків». Проте її зауваження не пригасило протестних настроїв. Як і його зауваження, що, зрештою, до комісій усе ж ввели кілька жінок, а от він -єдиний представник від усієї Південної Азії, себто однієї шостої всього людства.
У ті дні в Нью-Йорку література таки мала вагу; суперечки між письменниками широко висвітлювалися, й, здавалося, до них дослухалися навіть поза літературними колами. Джон Аптдайк звернувся до неабияк спантеличеного світового письменництва із квієтичним[51] пеаном американським синім поштовим скринькам, цим щоденним символам вільного обміну думками. Данальд Бартельмі напивався, Едвард Саїд був вельми приязним. На прийомі в Дендерському храмі Росаріо Мурільо -поетеса й супутниця нікарагуанського президента Данієля Ортеги — стояла біля єгипетської святині в оточенні дивовижно красивих похмурих чоловіків-сандиніс-тів у сонцезахисних окулярах. Вона запросила молодого індійського письменника — учасника британсько-нікарагуанської кампанії за солідарність) приїхати до них і самому подивитися на війну з контрас.
На одному із засідань його втягли у бій між важковаго виками Солом Беллоу і Ґюнтером Ґрассом. Він сидів неподалік німецького прозаїка, яким дуже захоплювався, а після того як Беллоу — також один із його улюблених письменників — виголосив слово, не оминувши своєї улюбленої теми про шкоду, якої завдав успішний американський матеріалізм духовному життю американців, підвівся Ґрасс і наголосив на тому, що багато людей регулярно провалюються крізь діри в американській мрії, й запропонував показати Беллоу справжні американські злидні, наприклад у Південному Бронксі. Роздратований Беллоу різко відповів. Коли ж Ґрасс повернувся на своє місце, то аж тремтів від гніву.
«Скажіть і ви щось, — велів автор «Бляшаного барабана» представникові однієї шостої всього людства. «Хто, я?» «Так, так. Скажіть щось».
Тож він пішов до мікрофона й запитав Беллоу, чому так виходить, що багато американських письменників уникають, або, по суті, якщо сказати точніше, «відмовляються» від завдання порушувати тему американського засилля у світі. Беллоу спалахнув: «Ми не маємо завдань, ми маємо тільки натхнення».
Авжеж, літературі у 1986 році направду надавали великого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.