Читати книгу - "Джозеф Антон"

це великі гроші». «А що тобі до того, — відповів він. -Стався до людей з таким же пошанівком, як удома». На якусь мить запала напружена мовчанка. Відтак Джеф сказав: «Гаразд», — і вони знову пішли донизу. Кравцеві і його родині роздали пляшки холодної кока-коли. Далі зйомки проходили гладко.

У штаті Керала він бачив, як відомий народний оповідач творив справжні дива. Цікавим у його виступі було те, що він не дотримувався жодних правил. «Починай з початку, — повчав Червовий Король схарапудженого Білого Кролика у дитячій книжці «Аліса в країні чудес», — і розповідай аж до кінця; тоді зупинися». Вважалося, що ось так, відповідно до правил якогось червового короля, і мають розповідатися історії, проте аж ніяк не в Кералі у театрі просто неба. Оповідач накладав історії одна на одну, часто відходив від основної сюжетної лінії, жартував, співав пісні, поєднував політичні мотиви із давніми казками, вставляв «відсебеньки» та й узагалі поводився неналежним чином. Проте аудиторія не підводилася з місць і не йшла геть. Ніхто не свистів, не вигукував і не кидав овочами чи стільцями у виконавця. Натомість усі вибухали реготом, плакали у відчаї і залишалися на своїх місцях, аж поки все скінчилося. Вони не йшли попри складне жонглювання історіями, а чи завдяки йому? А чи, може, цей вибуховий спосіб розповідати історії захопливіше, ніж той, яким волів користуватися Червовий Король? А усне оповідання, найдавніша форма розповіді, вижило завдяки своєму урізноманітненню й набуттю жартівливости, а ще завдяки відмові від ліній-ности «початок-кінець»? Якщо так, тоді всі його власні думки про написання художніх творів сповна підтвердилися тієї теплої керальської ночі.

Досить звичайним людям дозволити говорити і вділити їм трохи часу, як від них полине зворушлива поезія життя. Жінка-мусульманка, яка спала у джгопадпатті, себто в халабуді на тротуарі, розповіла про свої сумніви щодо бажання її дітей доглядати за нею в похилому віці.

«Коли я стану старою, коли ходитиму з палицею, тоді побачимо, що вони робитимуть». Він запитав, що означає для неї Індія, і вона відповідала, що прожила всеньке своє життя в Індії, і «коли я помру і мене покладуть у могилу, тоді я також піду до Індії». Жінка-комуніст із милою усмішкою на устах зі штату Керала важко працювала цілий день на рисовому полі, а тоді прийшла до свого значно старшого чоловіка, який сидів на веранді й робив самокрутки на продаж. «Відколи вийшла заміж, -казала вона, далі всміхаючись біля свого чоловіка, — я не мала жодного радісного дня».

Не обійшлося і без чорного гумору. Єдиним політиком, у якого він узяв інтерв’ю, виявився Чагган Бгуджбал, перший мер Бомбея, який став членом «Шів-Сена», злісної маратхсько-націоналістичної й індусько-фундамента-лістської партії, очолюваної колишнім політичним карикатуристом Белом Такереєм. Чагган Бгуджбал був ходячою політичною карикатурою. Він дозволив знімальній групі супроводжувати його на свято Ганапаті1 й зафіль-мувати, як свято на честь слоноголового бога Ґанеші, що святкувалося людьми з різними релігійними переконаннями, перетворилося на розмахування руками у таке собі неонацистське утвердження індуської слави. «Ви можете називати нас фашистами, — сказав він. — Ми і є фашисти. Ви можете називати нас расистами. Ми і є расисти».

В його офісі на письмовому столі стояв телефон у вигляді зеленої пластмасової жаби. Чудовий оператор Майк Фокс непомітно зняв цю жабу. Проте, коли вони побачили попередньо змонтовані матеріали денної зйомки, то вирішили її вирізати. Неможливо не відчути «великої» любови до чоловіка, який палко говорить з жабою. Не хотілося, аби глядач відчув таку ж «любов», тому жаба залишилася на підлозі монтажної кімнати. Проте ніщо не зникає. Жаба, а також ім’я «Мейндак» (жаба) зрештою з’являться в «Прощальному зітханні Мавра».

У великій мечеті Старого Делі Джама-Масджид вивішено чорний прапор на знак жалоби за вбитими в місті Мірут[52] мусульманами. Він хотів робити зйомки біля мечеті, й імам Бухарі, імпульсивний, ультраконсервативний, погодився прийняти його, бо Салман Рушді -мусульманське ім’я. Він зустрівся з імамом у його загородженому товстезними стінами «саду» без жодної травинки долі. Імам, беззубий, огрядний, сердитий, з пофарбованою хіною бородою, сидів у кріслі із широко розставленими ногами і тримав у подолку безліч зім’ятих купюр. Навколо нього на сторожі стояли помічники. Поруч з ним поставили ще одне крісло зі сплетеним із лози сидінням. Коли він говорив, то розправляв і скручував одна за одною купюри рупій, аж поки вони ставали як ті самокрутки, зроблені іншим старим чоловіком на веранді у Кералі. Готову «самокрутку» встромляв в одну із дірок сплетеного з лози сидіння, яке швидко заповнювалося трубчастими рупіями; банкноти найбільшого номіналу — найближче до себе, найменшого — якнайдалі. «Так, — сказав він, — ти можеш знімати». Після фетви Хомейні цей імам Бухарі з помосту мечеті Джама-Масджид засуджував автора «Сатанинських віршів», тавруючи його ганьбою, забувши, що колись вони мали більш-менш сердечну бесіду. До того ж з усім цим сталася оказія. Він неправильно запам’ятав ім’я письменника й замість нього засудив Салмана Хуршида, який був знаним мусульманським політиком. Ніяково стало обом -імамові й тому іншому «Салманові».

У Кашмірі він провів кілька днів з гуртом мандрівних акторів, що виконували бганд-патгер, або ж дослівно «блазенські історії», на основі кашмірських легенд; вони виявилися чи не останньою такою трупою, доведеною до злидарства напруженою політичною ситуацією в Кашмірі, а також фільмами й телебаченням. Вони охоче розповідали про своє життя і різко критикували свавільних індійських військовиків і органи правопорядку, проте щойно оператор спрямовував на них камеру, починали брехати. Побоюючись наслідків, торочили своє: «О, ми дуже любимо індійську армію». Оскільки він не мав змоги використати їхні справжні розповіді, то мусив вирізати всі ці сцени з остаточної версії документального фільму, проте не забув про них, не забував лісової галявини, де купа дітей перекидалися й ходили по натягнутому канату, — галявини, де навчалося майбутнє покоління «блазнів», яке, ймовірно, вже не матиме глядачів, а коли виросте, то, може, навіть покине свої бутафорські мечі й візьме до рук справжні автомати ісламського джихаду. Багато років потому ці люди стали героями його «кашмірського роману» «Блазень Шалімар».

Найкрасномовнішою з усіх його персонажів була жінка-сикх на ім’я Р.; вона жила в Делі у найманій квартирі, а її чоловіка і дітей на її очах затоптала юрба, підбурена або ж навіть спрямована лідерами Індійського національного конгресу, що «мстили» всій сикхській громаді за вбивство Індіри Ґанді 31 жовтня 1984 року двома охоронцями-сикхами Беантом Синггом і Сатвантом Синггом, які залишалися вірними сепаратистському руху за незалежність Халістану і вбили главу