Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

6. До того місця, де лежав Зелені Черевики, вели три пари слідів, і лише одні поверталися. Тієї ночі сніг не падав.

7. Уміння Люсі обирати макіяж поступається лише вмінню Ерін обирати чоловіків і вмінню Майкла підбирати автівки, що відповідають місцевості.

8. Я не забув, що піддражнив вас, сказавши «брати» в множині в одному з попередніх розділів.

9. Майкл радше стане підозрюваним у вбивстві, аніж скаже правду про те, де вони з Ерін були минулої ночі.

10. До наступної смерті лишилося 72 сторінки.

Ось у таких обставинах опинився я — чоловік, який пише книжки про те, як писати книжки, який ніколи не вивчав право і який з невідомої йому причини (та й чи взагалі це законно?) був оголошений захисником підозрюваного в убивстві — чи серійних убивствах, якщо вірити критеріям Люсі, — що має мене зневажати.

Ну як, усе достатньо прозоро? Якщо ви мною задоволені, тоді рухаймося далі.

Розділ 15

Спіймати Одрі було б нескладно, але ми скупчились у фоє, і я хотів зачекати, поки натовп розсіється. Ідучи за поліцейським у сушарню, Майкл сказав, що попросить когось мене викликати — саме так і сказав, наче я був його придворним блазнем, — але спершу він хотів зібратися з думками наодинці. Вигадати переконливе алібі, мабуть.

Поволі всі розійшлися: хто в бар, хто в ресторан, хто у свої кімнати. Судячи з масних плям від лобів на вікнах фоє, арешт Майкла добряче розважив гостей. Марсело повів Одрі нагору. Він тримав її попід лікоть, засунувши руку в кишеню, і лагідно щось їй бубонів. Моя мати не така стара, щоб потребувати допомогти на сходах, але й не така молода, щоб не триматися за поручні, тож вони йшли повільно. Якась частина мене чекала, що Марсело спробує піти за Кроуфордом, вербально обстрілюючи його дорогою, але він, схоже, здався й натомість сердито вистукував на своєму телефоні (заряд невідомий). Я припустив, що він сподівається спіймати хоч якийсь зв’язок, щоб зателефонувати комусь, здатному звільнити Кроуфорда.

Я чекав, поки вони піднімуться на сходовий майданчик другого поверху, який здався мені зручним місцем для розмови — обмежений простір, але не надто тісний. Зрештою, я сто років не говорив з матір’ю віч-на-віч. Однак вона могла щось знати.

Щойно я рвонув був за ними, ззаду на моє плече лягла чиясь рука. Це не був агресивний жест, але я відчув, як мене легенько тягнуть назад. Озирнувшись, я побачив Евонну. Вона вибачливо наморщила чоло, як роблять люди, намагаючись показати, що їм шкода про щось говорити. А ще таке обличчя часто робить Енді за спиною в дружини, коли та пояснює, чому вони йдуть з вечірки раніше.

— Ти певен, що зараз час для цього? — запитала Евонна у своєму фірмовому стилі: удаючи відповідальну й уважну родичку, але псуючи це враження зверхніми нотками в голосі.

Звісно, вона була на добру дюжину років молодша за мою матір, але це не завадило їй узятися опікати Одрі. У її тоні я не чув нічого знущального чи нещирого, втім було помітно, що вона вже ставиться до Одрі як до старенької.

— Ох… — Я серйозно кивнув. — Звісно. Краще дочекатися ще кількох трупів. — Тоді згадав, що пообіцяв Енді не напосідатися на Евонну. Зрештою, вона просто хотіла допомогти. Уже м’якшим тоном пояснив: — Якщо Майкл хоче, щоб я допоміг, мені треба знати якнайбільше. Рано чи пізно мені доведеться з нею поговорити.

Евонна неохоче кивнула.

— Просто спробуй не посваритися з нею. — Ось, знову ця турбота про її серце, і байдуже, що ця розмова — в її інтересах. — Якщо вона, звісно, взагалі захоче з тобою розмовляти. Я маю щодо цього сумніви.

— Мушу спробувати.

— Маєш план?

— Не знаю. Спробую підлеститися? — Я знизав плечима. — Зрештою, вона моя мати. Треба просто розбудити в ній материнський інстинкт.

Евонна засміялася. Мені важко було сказати, знущальний це сміх чи співчутливий, та принаймні вона відпустила моє плече.

— Якщо ти справді на це розраховуєш, тобі варто прихопити із собою дошку віджі[12].

Одрі сиділа в бібліотеці, в обтягнутому червоною шкірою кріслі з високою спинкою, і гортала якийсь роман Мері Вестмакотт, утім не схоже було, що вона його читала. Те крісло було б бездоганним місцем для розв’язки детективного роману. Попри табличку з написом «Бібліотека» на дверях, це приміщення було пеклом книголюба: відсирілі, поцвілі й пожовклі корінці книжок з паперовими обгортками та крихкими сторінками заповнювали розставлені уздовж стін полиці, збиті зі старомодних дерев’яних лиж і сноубордів. В увінчаному стосами буклетів кам’яному каміні в кутку потріскували голодні вуглинки. Схоже, ніхто не сказав архітекторові про те, що книжки легко спалахують. Тут було душно, але принаймні не так вогко, як в інших кімнатах. Над каміном не висіло жодної рушниці, не кажучи вже про чеховську[13], а вбити когось голубиним опудалом чи військовою медаллю в рамці, які там викрашалися натомість, мені було б заскладно.

Помітивши мене, моя мати згорнула книжку, встала з крісла й відвернулася, удаючи, що заклопотано шукає ще щось на полиці-сноуборді, промаркованій літерою «В».

— Одрі, — промовив я. — Ігнорувати мене вічно не вийде.

Вона поставила книжку на полицю (на місці бібліотекарів я не ставив би її під літерою В, адже Мері Вестмакотт — це псевдонім Агати Крісті, проте це лише ім’я — дрібниця, чи не так?), а тоді повернулася до мене. Побачивши, що я заступив собою двері, мати насупилася.

— Прийшов позловтішатися? — Вона схрестила руки на грудях. — Сказати, що мав рацію щодо нього?

— Власне, я хотів запитати, чи тобі вже ліпше.

Вона замислилася на мить — або в неї не вкладалася в голові моя турбота, або мати просто намагалася пригадати вчорашнє алібі, — а тоді виплюнула глузливо:

— Я сама можу про себе подбати. — Схоже, вона теж помітила надмірну турботу з боку рідних, яку, поза сумнівом, сприймала як загрозу своїй незалежності. Мабуть, Евонна вже казала їй щось про вік і слабке здоров’я, а я лише роз’ятрив рану, запитавши, як вона почувається. — Це все?

Мати підійшла до мене, явно намірившись обійти.

— Майкл зашкодив людині, мамо. Я вчинив так, як уважав правильним. — Я навмисно сказав «уважав», хоча знав достеменно, що то був правильний вчинок. — І зараз я роблю те саме.

— Ти говориш, як твій батько. — Одрі похитала головою.

Це не був комплімент. Але я нашорошив вуха; вона вкрай рідко говорила про нього.

— Чому?

— Роберт міг