Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

А тоді між мною та Володимиром настала тиша. Вона тягнулася, мов невидима павутина. Я намагалася переварити його слова, але вони просто не вкладалися в голові.  

Ярослав отримав неймовірну силу, але ціною стали смерті дітей. Чужих дітей. Його нащадки правлять, та їхня влада — це тягар, який несе смерть іншим. І Михайленки… їх зробили катами. Їхня доля — не вмерти самим, а спостерігати, як вмирають їхні діти, поки вони стоять на сторожі порядку. Чи варто воно того? Чого саме захотів в ту фатальну ніч Ярослав?  

Я підвела очі на Володимира. Те, що він розповів, — не звичайна історія з літописів. Це його особиста трагедія. Він втратив своїх дітей… через Радимира. І водночас присвятив життя тому, щоб зробити його сильним і навчити його виживати.  

Чому?  Я не наважилась в нього запитати. Це була одна з тих ночей, коли я знову не могла заснути…  

Я блукала коридорами, ніби сподіваючись, що рух допоможе втихомирити хаос у голові. Але думки не відпускали. Уява малювала картини: немовлята, що не встигли побачити світ, кров, що вічно розділяла два роди, і хлопчика, якому судилося стати носієм проклятої сили.  

Ноги самі привели мене до саду. Холодний нічний вітер змусив здригнутися, та водночас освіжив думки. Я збиралася повернутися назад, коли помітила, що на садових гойдалках сидів граф.  

Він був у самій лише сорочці, розстебнутій на кілька ґудзиків. Його обличчя освітлював лише слабкий місяць, а погляд був спрямований у темряву саду.  

Я завмерла, не знаючи, що робити. Втекти? Він же не помітив мене?  

Та коли я повернулася, щоб піти, його голос пролунав, змусивши мене зупинитися:  

— Сідайте, сьогодні просто чудова червнева ніч.