Читати книгу - "Пан Ніхто"

уловлюю, що позаду ледь чутно клацнуло. Обертаюсь — бетонна стіна повільно повзе на своє місце, щоб поховати нас. Крізь щілину в останній момент помічаю кволу й безпомічну фігуру Віолетти, яка досить стійко тримається на обох ногах без сліду гіпсової пов'язки.

Погляд американця скерований у тому ж напрямку, відкриваючи йому ту ж безнадійну ситуацію: бетонний бункер перетворився у нашу гробницю.

Я підходжу до фатальної стіни. Не для того, звичайно, щоб зрушити її руками, а щоб пошукати можливий важіль для маніпулювання зсередини. Але такого важеля немає.

Маніпуляції передбачені тільки з того боку.

— Це ви винні, Лоране, — втомлено бурмоче американець, опираючись на стіну, навіть не звертаючи уваги на те, що вона вкрита пилюкою. — Якби ми були зв'язали її як слід і всунули кляп у брехливий ротик, то зараз працювали б зовсім вільно.

Він замовкає, зрозумівши, що докори тут марні, і повільно, вже без ніякої охоти, повертається до каси.

— Подивимося хоч, що там усередині. Часу тепер досить. Цілком досить. Аж поки не закінчиться кисень і ми не луснемо від задухи.

Ральф бере одну валізку, кладе її на цементовану підлогу й відкриває. Я не завдаю собі клопоту підходити ближче, бо й здаля бачу її вміст: золоті предмети, золоті монети, коштовності, взагалі речі, які кожен обиватель тисне потроху в якийсь куток, але яких тут не трохи, а багато.

Американець сяк-так перекладає скарби і робить висновок:

— Немає діамантів.

— А того вам не досить? — кидаю я.

— Я б сказав, що в даний момент і за таких обставин навіть забагато, — відповідає Ральф. — Але діамантів немає…

Він зневажливо відсуває ногою валізку, підходить до каси й бере другу. Та ж сама картина: дріб'язок із жовтого металу, який виконує так мало роботи, але який люди звикли вважати таким цінним. Плюс кілька плоских оксамитових і шкіряних коробочок з прикрасами. Але в одній з них — не прикраси.

— Діаманти…

Голос американця зовсім меланхолійний. У мене таке відчуття, що він був би більше задоволений, якби не знайшов їх. Тому що зараз, коли діаманти знайдено, пастка, в якій ми опинились, очевидно, здається йому ще більш жахливою і зловісною.

Я підходжу, щоб усе-таки глянути на ці славнозвісні діаманти. Все одно, як каже Ральф, часу у нас досить. Навіть більше ніж досить.

Вони лежать на темному оксамиті і навіть у кволому світлі іскряться всіма кольорами райдуги при найменшому порусі американця.

— Справді надзвичайні, — констатує Бентон.

Він закриває коробочку і, скоряючись одвічному рефлексові власника, наміряється сховати до кишені. Потім недбало кидає її у валізку.

— Яка товщина цього бетону? — запитує він, оглядаючи стіни.

— Не менше метра. А зверху — напевно не менше двох. Рухома стіна все-таки найтонша — дрібничка у півметра.

— Словом, кричи, хоч розірвися, немає жодної надії, що хтось почує, — підсумовує Ральф.

— А ви хочете, щоб хто почув? Милосердна Віолетта, яка закрила нас тут, щоб ми згнили і щоб потім можна було вільно розпоряджатися спадком? Чи ваші люди, які, дозвольте вам це сказати, Бентоне, настільки дурні, що лише заглянуть у підвал, побачать, що він порожній, і підуть геть, задоволені своєю гострою спостережливістю?

— Облишмо це. Скажіть ліпше, на скільки часу вистачить повітря?

Він знову обводить приміщення оцінюючим поглядом. Бункер являє собою кімнату приблизно чотири на чотири. Досить велика площа, якщо говорити про тайник, але занадто мала, якщо розглядати її як резервуар кисню. По-перше, до стелі не більше двох метрів. А по-друге, приміщення напевно дуже давно не відчинялося. Тому повітря нечисте, застояне: якщо воно й містить трохи кисню, то він проник сюди під час короткотривалого переміщення стіни. Безперечно проник, але у мізерній кількості.

— Проблеми асфіксії ніколи мене не цікавили, — зізнаюсь я. — Але, взявши до уваги жалюгідну кубатуру цієї діри, а також той факт, що в повітрі й зараз майже бракує кисню, можу сказати вам, що вже через кілька годин ми будемо дихати власним вуглекислим газом. Так що й інше не примусить себе довго чекати.

Ральф оперся на стіну, забувши про те, що брудниться костюм. Не відхиляючись від неї, він повільно сповзає на долівку. В перший момент мені здається, що ним опанувала малодушність. Принаймні поки до мене не долинає його сміх. Якийсь здавлений і невеселий сміх, але він стрясає плечі Ральфа, і той марно намагається приборкати його.

Нарешті вибухи похмурої веселості рідшають, і він має можливість говорити:

— Ха-ха… Уявіть собі, Лоране… Був у Гвінеї і Гватемалі, був у Панамі і Конго. Був там, де стріляють з-за рогу і де падають люди… правда, моя справа — не стріляти, я вам уже казав… моя спеціальність — оплачувати рахунки й перевіряти їх, але я також ризикував головою, не раз був на волосок від смерті і завжди залишався живим, щоб опинитися тут, у цьому порядному місті… ха-ха… де якась мала дурепа з обличчям гімназистки, якась недорозвинена, ха-ха, зведе рахунки зі мною…

Він замовкає, наче виснажений приступом дивної веселості, такої веселості, від котрої тебе кидає в дрож, і поступово знову впадає у свою звичну флегму.

— Все-таки це інша справа — померти за два кроки від отих діамантів, — кидаю я.

— Чудові!.. — машинально вимовляє Бентон.

— Чистий вуглець, — додаю я.

— Ми з вами, зрештою, також не що інше, як хімічні речовини, — зауважує американець. — Все залежить від будови і співвідношення.

— Чистий вуглець, — повторюю.

— Хай і так. За цим вуглецем ховається купа доларів.

— А що б ви з ними зробили?

— Не знаю. Мабуть, щось би зробив, якби вдалося зібрати свої манатки і зникнути кудись. Але я професіонал і знаю, що це неможливо. Та навіть коли б і вдалося, то все це за рахунок такого великого страху, що справа не варта заходу. Така система, Лоране. А влізеш у систему — виходу немає.

— В такому разі, навіщо вам ці камені?

— Так, щоб покласти у сейф якогось банку. Для гарантії…

— Гарантії від чого?

— Облиште ці запитання, — бурмоче Ральф. — Ви неможливі.

— Мусимо вбивати час, Бентоне. Все відбудеться легше, якщо вбиватимемо час.

— Не заперечую. Вбивайте. Але не в такий спосіб. Не з цими ідіотськими запитаннями. Ходіть на руках, якщо хочете. Або грайте на губах — це мене менше нервуватиме. Або заспівайте щось…

— Декотрі, мабуть, співають в цей час… І грають… Оркестр у «Мокамбо» ще на ногах…

— Так, співають, і грають, і наливаються шампанським, і гарцюють з коханками, і займаються груповим сексом, і сперечаються, де провести відпустку — на Багамських островах чи на Бермудських… — він перераховує повільно,