Читати книгу - "Пан Ніхто"

Решту дороги ми мовчимо. Лише коли в'їжджаємо в Лозанну, Ральф запитує:

— Тепер куди?

— До вокзалу.

— Якби ви назвали адресу, мені було б легше орієнтуватись.

— Я не можу назвати вам того, чого й сам не знаю. У мене збереглися тільки зорові враження про місце.

Насправді якраз навпаки: у мене немає ніяких зорових вражень, але я абсолютно точно зорієнтувався по карті. Коли ми доїжджаємо до вокзалу, я кажу:

— Звертайте вниз, їдьте під міст, а потім повернете знову направо.

Лише коли він повертає вправо, я даю дальші вказівки, потім — нові. І так далі, свідомо ускладнюючи маршрут, навіть ризикуючи заблудитись. Нарешті «б'юїк» в'їжджає у вузький прохід між якоюсь високою будівлею і муром.

— Тут? — підозріло запитує Ральф.

— За кілька кроків звідси, — заспокоюю його.

Ми рушаємо; кілька кроків виявляються надто довгими.

— Ви мене розігруєте, дорогий, — кидає американець.

— Я абсолютно не настроєний розігрувати вас. Однак теж маю право на певні застережні заходи. І в мене немає ніякого бажання вмирати у такому віці.

Нарешті ми доходимо до не дуже великої, але масивної будівлі, що невиразно окреслюється серед кількох дерев на схилі біля озера.

— Тут, — кажу я.

— Ви мене справді розігрували, — зауважує Ральф. — Машиною можна було б умить добратися.

— Обійдемо з другого боку, — пропоную, не слухаючи його. Ми обходимо й бачимо, що вікно у кімнаті біля входу освітлене.

— Світиться! — констатує Бентон очевидне.

— Казав вам, що Віолетта вплутається, — бурмочу я.

— Тим гірше для неї, — відповідає мій супутник, направляючись до дверей.

— Чекайте, так не годиться, — зупиняю його. — Чи не збираєтесь ви її вбити?

— Нащо її вбивати? Зв'яжемо й запхнемо кляп у рот.

— Облиште ці бандитські прийоми. Дайте можливість діяти мені.

— Гаразд, Лоране, дійте, — неохоче відступає Ральф.

Досить-таки сильно натискаю на дзвінок, щоб розбудити її, якщо вона спить. Трохи згодом зсередини долинає голос Віолетти, занадто слабкий, аби щось зрозуміти. Натискую на ручку — двері відчиняються. Справа по коридору бачу ще одні двері — до освітленого приміщення. Широко і гостинно відчинені. Ми заходимо.

Віолетта лежить на дивані, накрившись барвистою ковдрою; угледівши мене, вона усміхається своєю анемічною усмішкою.

— А, месьє Лоране!

Потім погляд її зупиняється на американцеві, й усмішка змінюється подивом.

— Наш сусід, пан Бентон, — спішу представити його. — Він мене привіз.

І оскільки розмова вже почалася, додаю:

— Ви налякали нас, Віолетто. Ми вас скрізь розшукували. Знайшли тутешню адресу. Думали, бозна-що трапилось…

— Трапилось, — киває молода жінка.

Вона різко відкидає ковдру й показує загіпсовану ногу.

— Що сталося?.. Як?.. — бурмочу я.

І Вона кидає на мене страдницький погляд і, не звертаючи уваги на Ральфа, втомлено каже:

— Я вибула з гри, Лоране… Сьогодні вранці мало не загинула у власній машині. І нещаслива пригода не була випадковою. Я вже нічого більше не хочу, аби лиш мені дали спокій.

— Хто саме?

— Не знаю… Хто б то не був…

— І ви лежите тут зовсім одна? — вирішую я змінити тему після короткої ніякової мовчанки.

— Ні. Про мене турбується приятелька, та, про яку я вам згадувала. Вона мешкає недалеко.

В цю мить Віолетта згадує про свої обов'язки господині і пропонує:

— Але ж прошу сідати! Я не в стані пригостити вас, але ви й самі можете собі приготувати. Пляшки там…

— Не турбуйтесь, — кажу я, сідаючи.

Ральф залишається стояти біля дверей, видно, щоб розпрямився костюм, зім'ятий у машині. Він кидає на мене багатозначний погляд: мовляв, «доки будемо втрачати час?». Я також не схильний гайнувати час, бо кожна втрачена хвилина наближає можливу мить, коли сюди увірвуться люди американця. Правда, їм доведеться добре попотіти, поки вони натраплять на точне місце, але кінець кінцем усе-таки знайдуть.

— Пан Бентон чув, що ви маєте намір продати цю віллу і зберегти за собою ту, що в Берні, — наважуюсь я натякнути.

— Можливо… — мнеться Віолетта. — Я ще не вирішила, але можливо…

— Він мене віз, маючи на увазі скористатись нагодою, щоб побіжно оглянути дім… тому що ніхто з нас не сподівався знайти вас у такому стані…

— О, не будемо перебільшувати, — апатично заперечує господиня. — Як бачите, я ще не на смертній постелі. І якщо пан Бентон має бажання… шкодую тільки, що не можу його супроводжувати…

— Не турбуйтеся, панно, — благоволить нарешті озватися американець. — Йдеться просто про побіжний огляд… Я б не хотів вам завдавати клопоту.

— Ви мені й не завдаєте клопоту. Боюсь тільки, що кімнати не в зразковому стані, але якщо йдеться лише про побіжний огляд…

Виходимо в коридор, минаємо по дорозі двері наступних двох кімнат і опиняємось біля підсобних приміщень. Двері до підвалу широко відкриті, і ми одразу помічаємо цементні сходи, що ведуть униз. Знаходжу вимикач. Тільки б не бракувало лампочок. У цих старих підвалах іноді взагалі забувають вкручувати лампочки. На щастя, тут не так.

Спускаємось по сходах й опиняємось у просторому приміщенні, майже порожньому, якщо не рахувати батареї парового опалення у куті. Згадувана стіна — очевидно, та, що навпроти. Нічим не зайнята бетонна стіна, на якій видно відбитки дерев'яної опалубки, але без будь-якої ніші чи отвору. Якщо, звичайно, не зважити на невеличкий отвір у кутку з двома трубами, до яких приладнано ручки для регулювання пари.

Я наближаюсь до отвору, супроводжуваний американцем. Відкручую один із кранів і всовую в середину шарикову ручку. Нічого^ Відкручую другий кран і повторюю операцію. Ледь чутне клацання — й бетонна стіна повільно і безшумно відсувається вбік, відкриваючи вхід у бункер.

Ми заходимо й обмацуємо стіну біля отвору. Ральф натрапив на електричну кнопку — приміщення наповнюється тьмяним червонуватим світлом слабкої лампочки. Кволе світло, але цілком достатнє, щоб виразно побачити у глибині приміщення солідні сталеві двері вмурованої у стіну каси.

Я краєчком ока з цікавістю спостерігаю за американцем. Однак, — чи це характер, чи маска, — обличчя його зберігає спокійний вираз.

— Давайте ключ, Лоране.

— Спершу негативи, Бентоне.

Він засуває руку в кишеню, дістає мініатюрну касетку і подає мені.

— Сподіваюсь, це знімки не старих газет…

— Можете перевірити.

Я перевіряю, потім ховаю їх і дістаю ключ.

— І копію… — нагадує Бентон.

Передаю й копію.

Американець направляється у глиб бункера; помітивши, що я йду за ним слідом, попереджає:

— Дозволяю дивитись, але нічого не чіпати.

Він встромляє ключ у щілину, двічі повертає його й без особливих труднощів відчиняє важкі двері. Перед нами відкривається середина каси, достатньо освітлена, аби побачити, що в ній дві ручні валізки. Дві ручні валізки на двох поличках — і більше нічого.

В цю мить я