Читати книгу - "Пан Ніхто"

немовби намагається згадати, що ще можуть робити люди. — А брудну роботу залишають для Бентона і для таких, як Бентон. І те, що той чи інший Бентон цієї самої ночі буде вбитий або задихнеться у власних випарах в якомусь підвалі… це не має значення, це заздалегідь передбачено у проценті неминучих втрат, це в порядку речей і навіть не варте уваги…

Він на якийсь час замовкає, ніби для того, щоб перевести подих, і я в цю мить усвідомлюю, що також пробую перевести подих, що мені бракує повітря, або ж я уявляю собі, що повітря не вистачає. І відчуваю, що мою голову знову починає сковувати той противний біль, з яким я прокинувся пополудні у «Термінюсі».

Пообіддя у «Термінюсі» видається мені у цей момент чимось дуже далеким, чимось майже забутим, чимось із Старого завіту… і Флора… і месьє Арон…

Час минає. Можливо, година, а можливо, й більше. Не хочу дивитися на годинник. Ліпше не дивитись на годинник, коли знаєш, що нічого чекати, крім… І ми мовчимо, кожен на своєму місці, кожен зайнятий своїми думками або зусиллями, щоб прогнати ці думки.

— Ось тому я б зібрав свої манатки і щезнув, якби міг, — чути нарешті тихий голос Ральфа, зовсім тихий, оскільки Ральф по суті говорить собі, а не мені. — Тому що це було б найбільш логічним. Адже мене все життя вчили цього, адже це був стимул: прогресувати, підніматися вгору, навіщо? — аби одержувати більший заробіток, аби мати більше грошей. Отже, цілком природно, раз ти вже нарешті намацав ці гроші, цілі купи грошей, напхати ними торбу і йти куди хочеш…

— І все-таки ви б цього не зробили, — нагадую я зовсім машинально, бо у мене вже немає ніякої охоти розмовляти, мені вже не хочеться нічого.

— Ну, так, оскільки є й інші речі — виховання, дресировка. Мені казали що наша розвідка — найбільша інституція, і вам теж казали щось у цьому роді. Мені казали, що гроші — велике благо, і я повірив. Вам казали, що діаманти — не більш як вуглець, і ви повірили. Чого ж ви, власне, уявляєте собі, що стоїте вище від мене, коли ви така сама мавпа, як і я?

— Все ж має значення, в що саме повірив, — заперечую я апатично.

— Абсолютно не має значення… Усе — брехня. Або, якщо хочете, вигідна істина. В першому випадку — для однієї групи. В другому — для іншої. І що з того, що одна менша, а друга більша? Я — не група. Ви — теж. Кожен з нас є чимось для самого себе, Лоране… Кожен з нас — жалюгідний ідіот, який повірив у зворотне, бо йому навіяли це з корисливою метою…

Ральф замовкає, а може, й продовжує, але вже в думці, що для нього не має значення, оскільки він, хоч і згадує моє ім'я, говорить, по суті, самому собі. Якби він так, як я, пережив повний, неприємностей день, якби йому якась Флора запхнула в рот пілюлю з рідким газом, то він напевно не мав би бажання говорити самому собі, і єдине, що я намагаюся зробити в даний момент, — це забути, що мені вже не вистачає повітря, бо, коли збагнеш, що бракує повітря, можеш почати дряпати нігтями стіну або ж дряпати собі груди, словом, зірватися.

— Ці жінки все заплутали… — чую я після довгого мовчання голос Ральфа. — … Жінка невгамовна у своїх прагненнях, її поведінку неможливо передбачити.

— Як і чоловіка, — вимовляю я голосом, який ледве сам уловлюю.

— Нічого подібного. У чоловіка є система. А раз є система, ти можеш її розшифрувати. Це дає тобі відчуття певності: є система — є за що зачепитись. Жінка — інше… Ви самі недавно сказали, що Флора налетіла на вас, як тайфун. Ви навіть не помітили, що ви сказали. А це сама істина: жінка — стихія, ураган. І зовсім ке випадково тайфуни завжди носять жіночі імена — Клео, Фіфі… Флора… Ця Флора!.. Тайфуни з ніжними іменами… Налітають — і все йде шкереберть…

— Ви впевнені в цьому? Ми з Розмарі жили досить спокійно… принаймні до певного часу…

— Цілком природно… В центрі урагану погода завжди спокійна. Безхмарна і тиха. Зате коли ви опинитесь у нього на шляху… Я знаю ці урагани. Я ж говорив вам: Гватемала.

— Може, ви й знаєте урагани, але в мене немає такого враження, що ви знаєте жінок, — зауважую я через досить довгий час, мабуть, після того, як Ральф уже давно забув свою репліку.

— Знаю і жінок, — бурмоче американець, невиразно вимовляючи слова, наче крізь сон. — І саме тому не увиваюсь коло них, якщо ви маєте на увазі що деталь… Ніколи не увиваюсь… Просто йду і даю гроші… і виходжу із достатньою полегкістю й огидою, щоб забути їх на деякий час…

Він перестає говорити й завмирає на своєму місці, на тому самому місці, куди давно, кілька годин чи то років тому, опустився зі своїм тихим істеричним сміхом. А потім, знову через кілька годин чи то років, важко вимовляє:

— Жінки гарні лише в журналах, Лоране… у журналах для підростаючих онаністів… у тих журналах, де можна побачити масу проституток, добре представлених якимось порнографом. У житті ж вони інші — зі своїми амбіціями і пристрастями… Не говоріть мені… Тайфуни з ніжними іменами…

І знову через якісь години чи то хвилини чується його голос, уже зовсім далекий:

— А втім, ви маєте повне право… захищати їх, цих жінок. Якби не вони… я давно засік би вас… і знешкодив.

— Яким способом? — запитую з зусиллям.

— Найрадикальнішим… Я вас поважаю, Лоране… найрадикальнішим… півзаходи образливі для людини вашого рангу…

І ми знову агонізуємо, кожен біля підніжжя своєї стіни, кожен на своєму власному лобному місці.

— А тепер… ми взаємно знешкодились… у цьому бункері… у цій гробниці на двох… І вам, напевно, гидко, що ви змушені лежати біля такого… як я…

— Чому?.. — знаходжу силу відповісти. — На полі бою противники часто падають один коло другого…

— Так… справді… падають один коло другого… Але ховають… їх не разом. А ми будемо в одній братській могилі… братській могилі шпигунів…

«Власне, тут тобі й місце, — кажу я про себе, бо вже не маю сил говорити. — У цьому бункері від війни. У цьому бункері, який залишився після того, як війна минула… Власне, тут місце нам обом. Ми залишилися від війни і продовжували вести війну, для нас війна ніколи не закінчувалась… І нічого дивуватися,