Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

А через день у буцегарню до Віпера завітала поліція. Хлопці з Копенгагену, Джунглів, Реми і Вотергаусу[116] з фараонами не дружать. Але поліція просто хотіла показати, чого йому чекати від тюрми. Навіть після вироку Віпер усе ще тримався за надію (адже в нього була жива мати, а за плечима — три складених іспити на атестат), що в житті можна чогось досягти. Віпер думає, що це рівний бій: за ними — сила, а за ним — правда. Він думає: не можуть же вони вважати окулярика рудбоєм. Віпер не перестає думати про Даниїла, якого Господь в останню мить врятував з ями з левами. Фараонів шестеро, і один з них каже Віперові: «Ми прийшли тебе дечому навчити — розчулимо так, що плакатимеш, як дівчисько». Віпер, який тоді ще звався Вільямом Фостером і не міг утримати гостре слівце за зубами, каже: «Ви й самі, як я бачу; такі гарнюні й чутливі, як дівчатка». Перший удар кийка руку йому не зламав, а ось другий — так. Фараон кричить: «Ану називай нам імена своїх поплічників!» Віпер реве від болю, але знову не може стримати свій зухвалий язик: «Та в мене лише один наплічник — шкільний!» Фараони кажуть: «Ми знаємо, як тебе розговорити». Але їм же точно відомо, що сказати Віперові нема чого, — це ж вони його й узяли, бо ж голота з гето не має права шпацирувати вулицею в пристойному одязі, так, наче вона й справді щось собою означає; поцупив, певно, паршивий злодій, одяг у порядних людей; знай своє місце, поганий ніґере.

Розбили йому ліву лінзу в окулярах (вони тепер із тріщинами, однак Віпер їх і досі так носить, хоча може й замінити). Тягнуть його в якусь камеру, де він ще не був. Здирають весь одяг, аж до трусів, і прив’язують до койки.

Фараон питає: «Знаєш, вилупку, що таке Електричне Буґі?» Один підходить із дротом від тостера. Зі шнура стирчать дві жили. «Будеш у нас батоном», — каже. Інший хапає Віпера за член і однією з жил обмотує головку. Штекер пхають у розетку, але нічого не відбувається, — аж поки хтось із них не починає торкатися другою жилою: до кінчиків його пальців, до ясен, губ, сосків, задньої дірки. Віпер мені про це нічого не розказував, але я знаю.

Для Віпера буцегарня була чимось геть новим. Вона зламала його, змінила цілком. Я чув, першого тижня у тюрмі всі намагалися триматися від нього якомога далі, бо поранений лев більш небезпечний за здорового: кожен здатний його взяти, от тільки ризикує відправитися разом з ним до пекла.

Віпер може цілу розмову з тобою провадити самими очима. І досі може, і це одна з причин, чому з ним найкраще ходити на справу. Він на одному боці крамниці, я на іншому, і через два кліпи й один позирк ми обидва знаємо: він бере на себе задні двері, я беру прилавок — і стріляємо в будь-кого, хто сіпнеться полізти в штани чи до себе в торбу. На Волині Віпера п’ять зарубок зліва, і жодної — справа. Кожна зарубка — фараон. І...

— Йоу! Йоу, Джосі! Вернись, братане, ти потрібен планеті Земля!

— Віпере? Ти коли встиг заявиться? Я тебе й не помітив.

— Та хвилин зо дві тому. Вважаєш, це гарна ідея — отак ширяти думками понад хмарами, сидячи в цьому барі?

— А що?

— Хм? Та так, нічо’. Чувак типу тебе може й відволіктись, коли за тобою є кому приглянути.

— Чо’о ти так спізнився?

— Ти ж мене знаєш, Джосі. У кожної дороги свій шлагбаум. Так з якого світу я тебе повернув?

— Із Плутона, не інакше.

— Ясно. Там, де баби мають по одній циці та дві поцьки?

— Ні, чуваче, це більше схоже на «Планету мавп»[117].

— Отже, можна всадити їм зразу в обидві...

— Ой, не починай знову про трах з мавпами, Віпере.

— І чо’о ні?

— Про це вже в усі дірки триндять твої братчики-атеїсти: еволюція і всяке таке.

— Ні, чуваче, тут ми з великим Чарлзом Дарвіном розходимося. Братчику, ніхто від мавпи не походить. Ну, хіба що Фаннібой: йо’о точно якась горила на світ привела.

— Віпере, йоханий бабай!

— Що? Що?

— Братчику, у мене ж пива в склянці було більше половини, це стопудово!

— Радий за тебе.

— Гей, бомбоклат, ти що, пиво моє лигнув?

— Так воно ж у тебе без діла стояло. А моя бабця, знаєш, як любила казати? Раз довго стоїть, значить, уже спільне.

— А твоя бабця знає, що ти тільки-но випив проносне?

— Та ну тебе! Розказуй, чо’о прийшов?

Віпер нині балакучіший, ніж зазвичай. Може, через цей бар, де випивка розв’язує язики всім, крім мене. Він знає, що я терпіти не можу, коли треба вирішувати питання, а він під кайфом. Віпер каже, що кокс згладжує кути, але все це буза, якої він наслухався від свого білого дружка з буцегарні — отого, що сів за наркоту, коли на нього навалилося посольство, — або ж насмикав з фільмів, і тепер несе всяку фіґню. У такому стані він знаходить бійку навіть там, де її нема. Та ще й параноїком стає — ще більшим, ніж Юда, коли той ховався, зрадивши Христа.

— Гей, Джосі, то твій «Датсун» зовні? Там сидить чоловік. Третя година.

— Йоханий бабай, що ти мені тут городиш? До чо’о тут мій «Датсун»?

— Той чоловік, третя година.

— Скі’ки разів я мушу казати: не діставай мене цим гівном з американських детективів?

— Ну, добре, мудило. Чоловік позаду тебе, праворуч... та не дивись ти. Високий, темний, бридкий, губа, як у риби, висить. Сидить у барі, але ні з ким не балака. Уже тричі сюди зиркнув.

— Може, він — як ти?

Віпер пильно подивився на мене. Майнула думка: зараз він ляпне щось таке, за що я його вилаю. Хоча Віпер заслужив право творити все, що йому заманеться, навіть пов’язане із содомією. Про неї він торочить весь час, але не прямо, а манівцями, типу езоповою мовою, загадками та натяками.