Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Може, дивлячись на мене, вона бачить кар’єриста, одержимого певною метою. Можливо, я лише намагаюся переконати себе, що не схожий на тих білих хлопчиків, що ходять колами в пошуках довбаного місця, де б вони могли стати хоч чимось чи кимось, — бо ж після Ніксона, Форда[112] і пентагонівської преси, довбаних «Карпентерзів» і Тоні Орландо[113] вірити більше нема в що. У кожному разі — не в рок-н-рол. Рудбої закинули мене в Західний Кінгстон — і дали спокій, бо зрозуміли: втрачати мені нічого. Може, я просто недоумок, що шастає світом і виє на світ? Гадаю, в мене є проблеми, однак вони в іншому.

У мою першу подорож на Ямайку ми прилетіли до Монтеґо-Бея і вирушили в Неґрил — я і дівчина, батько якої був військовим у відставці. Мені подобалося, що вона й гадки не мала, хто такі «Ху», але слухала «Велвет андерґраунд»[114], бо зростала на військовій базі з німецькими дітьми. Вже за кілька днів я не те щоб відчув себе «членом родини» — все було не настільки банально, — але в мене з’явилося інтуїтивне відчуття, якась чуйка, а може, просто віра, яка промовляла до мене: «Тепер ти знайшов своє місце». Ні, я не забажав жити конкретно тут. Але пригадую, якось я прокинувся на світанку від приємного подиху ранньої прохолоди з вулиці — і спитав себе: «Яка твоя історія?» Може, я мав на увазі Ямайку, а може, й себе.

Кажу як є: мені не завадило б розібратися з тим, що ж відбувається в цій країні, яка ось-ось вибухне.

Загальні вибори — за два тижні. Над Кінгстоном, нагостривши всі свої вуха, шишкуватою дупою зависло ЦРУ, і місто відчуває на собі смердючий випар «холодної війни». Журнал не чекає від мене нічого особливого: кілька абзаців про те, що конкретно нині записують «стоунзи», і фотку Міка або Кіфа в студійних навушниках, з яким-небудь ямайцем поруч — для колориту. Але в сраку це все. Яку ж гру веде Марк Ленсінг? Цьому голубчику не вистачило б розуму затіяти велику аферу самостійно. Завтра треба буде повернутися в будинок Марлі. Мені, між іншим, призначено. Хоча, можна подумати, на Ямайці це щось означає... І хто цей Вільям Адлер?

Джосі Вейлз

іпер — людина з цілою купою історій. Усі вони починаються з анекдотів, бо Віпер — чоловік, що любить пожартувати. Так він розігрує з себе рибалку, бо жарт — це заготовлений для тебе гачок. І от щойно він тебе підловив, відразу ж тягне у найчорніші, найчервоніші, найспечніші ями пекла, які тільки можна собі уявити. А потім знову сміється, відкидається і стежить, як ти силкуєшся звідти вибратись. Просто ніколи не розпитуйте його про Електричне Буґі.

От, скажімо, нині я сиджу в барі, дивлюся на танець жінки, дивлюся так, як, здавалося б, і личить дивитись на неї чоловікові, але де мої думки? А думки мої — танцюють біля Віпера.

Джунглі ніколи ще не породжували такого руді, як Віпер, і, напевно, ніколи більше не породять. Він не схожий ні на кого з тих, хто жив у Балаклаві до її падіння шістдесят шостого року. Віперова мати змушувала його ходити до школи, і він проходив туди аж до середнього ступеня. Мало хто знає, що Віпер здав три предмети на атестат зрілості — англійську, математику та креслення, а до того як Вавилон запроторив його до буцегарні, вже майже дочитав товстезну книженцію. Читав Віпер так захоплено, що довелося йому почати красти окуляри, — і він крав їх доти, доки не підібрав собі такі, що, зрештою, підійшли. І ось, бачачи цього руді в окулярах, народ став гадати, чи не приховує він чогось. Мати його дитини отримала гарну роботу у вільній зоні тільки тому, що була єдиною за всю історію вільної зони жінкою, яка надіслала листа про працевлаштування, — і написав цього листа, звісно ж, Віпер, а не вона.

У кожній з історій Віпера є тільки один герой, і це — сам Віпер. Крім чувака, який усе ще шле йому листи і про якого він любить поговорити: як той зробив оте, сказав се, навчив його тому, сьому, п’ятому-десятому і як за малу дозу коксу чи навіть гери[115] Віпер дозволяв йому робити те, від чого їм обом було добре.

Про цього чоловіка Віпер розповідає так, наче йому цілком наплювати, що і як про нього подумають, бо всім відомо: Віпер — головоріз, здатний пришити хлопчика на очах у його власного батька, та ще й змусити того батька відраховувати п’ять останніх синових вдихів. Просто ніколи не розпитуйте його про Електричне Буґі. Віпер має історію навіть про Співака.

Усім не вгодиш, особливо коли ти виходиш на справу, однак, якщо ти виявиш неуважність до Віпера, він сприйме це дуже близько до серця. Шістдесят сьомого року Віпер — жовтодзьоб із Кроссроудса (це там, де центр межує з околицею) — жив собі, нікуди не ліз і думав, що зі своєю математикою, англійською та кресленням зможе пристати в якесь архітектурне бюро. Того дня Віпер не забув як слід зачесатися. Він одягнув сіру сорочку і темно-сині штани, які мати купила йому, щоб він носив їх до церкви. Уявіть собі Віпера, що розгулює Кроссроудсом, постукуючи черевиками. Для цієї вулиці він мав просто-таки козирний вид. Уявіть собі Віпера, ні на кого не схожого хоча б тим, що йому, на відміну від багатьох, є куди йти.

І ось коли Віпер звертає ліворуч, до Карибського театру, раптом бозна-звідки налітає тьма-тьмуща фараонів. Дві повні вантажівки. Один хапає його, другий б’є прикладом у голову, і він падає. На суді його звинувачують у чиненні опору під час арешту, а ще — в заподіянні шкоди двом офіцерам поліції. Суддя каже: «Вас звинувачують у справі про пограбування ювелірної крамниці Рея Чанга на Кроссроудсі, а також в умисному пораненні правоохоронців. Ви визнаєте себе винним?» Віпер відповідає, що нічого не знає ні про яке пограбування, але фараони стверджують, що мають свідка. Віпер каже, що нічого в них нема, що вони просто схопили першого-ліпшого чорношкірого, якого тільки зустріли на околиці, — як-от Маркуса Стоуна з Копенгагену, що сидить у буцегарні за вбивство, вчинене через дві доби після його, Маркуса, арешту. Виходило, що суддя — або дурень, або куплений, або те й інше. Суддя тоді