Читати книгу - "Велика маленька брехня"

не почувалася такою самотньою. Маделін пригадала, як комфортно її чоловік почувався на шкільному подвір’ї, як розглядав усе навколо. Натан і гадки не мав, як нелегко було Маделін самій ростити Абігель. Та він би і не заперечував. Звісно, ні. Якби вона крикнула йому: «Це було так складно! Так складно!», він лише б закліпав. Звісно, мав би сумний вигляд, звісно, вибачався би, однак він ніколи цього не збагне.

Її наповнювала безсила лють. І спрямувати її нікуди, хіба лише на Ренату.

— Тож уяви, як Джейн почувається, коли її син — єдина дитина, яку не запросили на вечірку. Уяви.

— Я знаю, — сказав Ед. — Хоча, думаю, після того, що сталося, можна зрозуміти позицію Ренати…

— Ні, не можна! — вигукнула Маделін.

— Господи, вибач. Звісно, не можна, — Ед подивися у дзеркало заднього огляду. — Поглянь, ось твоя маленька подружка під’їхала. Ходімо, з’їмо з нею по тістечку — і життя налагодиться. — Він відстебнув ремінь безпеки.

— Якщо ти не запрошуєш усіх, то не роздаєш запрошення на майданчику, — пояснила Маделін, — Це закон.

— Я б міг день розводитися на цю тему, — сказав Ед. — Чесно, міг би. Я не хочу говорити більше ні про що, лише про день народження Амабелли.

— Заткайся.

— Я думав, ми не вживаємо таких слів у нашому домі.

— Ну то йди до біса, — відрізала Маделін.

Ед усміхнувся. Торкнувся її обличчя долонею.

— Завтра ти почуватимешся краще. Тобі завжди краще на другий день.

— Я знаю, знаю, — Маделін глибоко вдихнула та відчинила двері, щоб побачити, як мама Джейн вистрибнула з машини та йде до неї з широкою усмішкою, накинувши сумочку на плече.

— Привіт! Маделін, ви не пройдетеся зі мною пляжем, доки решта замовлять нам кави.

— Мам, — Джейн ішла поруч із батьком, — ти ж не любиш пляж!

Не треба було мати екстрасенсорний дар, щоб зрозуміти, що мама Джейн хоче поговорити з Маделін без зайвих вух.

— Звісно, прогуляюся, Ді. — дуже вчасно згадала ім’я Маделін.

— Тоді і я піду, — зітхнула Джейн.

— Ні-ні, ти заходь до кав’ярні та допоможи татові знайти столик і облаштуватися. Замов мені щось смачненьке, — сказала Ді.

— Так, будь ласка, бо я ж такий недоумкуватий старигань, — тремтячим старечим голосом сказав тато Джейн і взяв доньку під руку. — Ходи, люба доню, допоможи таткові.

— Ідіть, — голос Ді був жорсткий.

Маделін бачила, як Джен сумнівалася, йти їй чи ні, і зрештою стенула плечима та здалася.

— Тільки не барися, — сказала вона своїй матері. — Бо твоя кава охолоне.

— Візьми мені подвійне еспресо та шоколадний торт із кремом, — сказала Еду Маделін.

Ед у відповідь підняв великий палець та повів Джейн її тата до «Блакитного блюзу». Маделін зняла взуття. Те ж саме зробила і мама Джейн.

— Ваш чоловік сьогодні взяв вихідний, щоб уперше повести Хлою до школи? — запитала Ді, коли вони брели по піску до води. — Господи, як блищить! — Вона мала сонцезахисні окуляри, але затулила очі долонею.

— Він працює журналістом у місцевій газеті, сказала Маделін. — Графік у нього дуже гнучкий, переважно він працює вдома.

— Це добре. Чи ні? Він плутається вам під ногами? — Ді невпевнено простувала піском. — Часом я прошу Білла поїхати по щось непотрібне до крамниці тільки задля того, щоб якусь хвильку відпочити від нього.

— Нам добре, — сказала Маделін. — Я працюю три дні на тиждень у театрі Пірріві, тож Ед може забирати дітей зі школи у дні, коли я на роботі. Ми не надто багато заробляємо, але, знаєте, ми обоє дуже любимо свою роботу, тож ми щасливі.

Господи, навіщо вона заговорила про гроші? Ніби захищала їхній життєвий вибір (та, якщо бути до кінця чесними, не так вже вони і любили свою роботу). Невже вона стала виправдовуватися через те, що часом відчувала конкуренцію від таких кар’єрно-орієнтованих жінок, як Рената? Чи може, вона думала про гроші через той жахливий рахунок за світло, який вона побачила зранку? Насправді, вони хоч і не були дуже заможні, але не потерпали, а завдяки просунутим навичкам Маделін в онлайн-шопінгу, не страждав навіть її гардероб.

— Гроші. Люди кажуть, за них щастя не купиш, але я про це нічого не знаю, — Ді прибрала волосся, що налізло на очі, та озирнулася. — Дуже гарний пляж. Ми не надто пляжні персони, і вже точно ніхто не хоче бачити оце в бікіні!

Вона скривилася, немов від огиди, та вказала на своє цілком звичайне тіло, Маделін подумала, що розмір у них приблизно однаковий.

— А мені здається, з вами все гаразд, — сказала Маделін. Їй бракувало терпцю вести подібні розмови і страшенно дратувало, коли жінки намагалися заприятелювати, розводячись на тему ненависті до себе.

— Мені здається, це добре, що Джейн та Зіггі житимуть біля пляжу, я… Я просто хотіла вам подякувати, Маделін, за те, що ви взяли Джейн під крило, — вона зняла окуляри та подивилася на Маделін. У неї були світло-блакитні очі, підфарбовані перламутровими рожевими тінями, які не дуже їй пасували, але Маделін оцінила старання.

— Звісно, — сказала Маделін. — Коли ти переїжджаєш на нову місцину і нікого там не знаєш, це важко.

— Так, і за останні кілька років Джейн часто переїздила. Коли у неї з’явився Зіггі, вона наче місця собі не може знайти, і друзів хороших теж. Вона мене вб’є, що я так кажу, але я просто не розумію, що з нею відбувається. — Вона зупинилася, озирнулася на кафе та стисла губи.

— Складно, коли вони перестають усе вам розповідати, правда? — за хвильку сказала Маделін. — У мене дочка-підліток, від першого шлюбу. — Чомусь, коли вона говорила про Абігель, то завжди згадувала про це, і потім мучилась дивним почуттям провини. Бо ніби відокремлювала від себе Абігель, відносила її до іншої категорії. — Не знаю, чому мене настільки зачепило те, що Абігель перестала зі мною всім ділитися. Це притаманно всім тінейджерам, хіба ні? Але вона завжди була таким відкритим дитям. Звісно, я не кажу, що Джейн — підліток.

Ця фраза стала, ніби дозволом Ді говорити вільно. Вона повернулася до Маделін з ентузіазмом:

— Я знаю! Їй двадцять чотири, зовсім доросла! Та для батьків діти ніколи не дорослішають. Мій чоловік каже, що я даремно хвилююся. Джейн сама виховує Зіггі і прекрасно з цим справляється, вона сама себе утримує, не бере у нас ані цента! Я часом потай кладу гроші їй у кишеню, немов кишеньковий злодій. Ну чи злодій навпаки. Але вона змінилася. Щось змінилося. І я ніяк не збагну, що саме. Ніби глибоко в душі вона намагається приховати лихо. Я вже не знаю, що і думати: це депресія, чи наркотики,