Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Мам, — ти надто сильно стискаєш мою руку, — зарепетував Джош.

— Справді, мамо, — підтримав Макс.

Вона полегшила хватку.

— Вибачте, хлопці.

День розпочався невдало. По-перше, щось було катастрофічно негаразд із шкарпеткою Джоша — вона не трималася рівно попри всі спроби. Потім Макс ніяк не міг знайти дуже особливого чоловічка «Lego» у дуже особливому жовтому капелюсі, який йому потрібен був саме цієї миті.

Вони обидва чекали на татка. Їм було байдуже, що він десь на іншому кінці світу. Він їм був потрібен — і крапка. Селесті теж був потрібен Перрі. Він би впорався із шкарпеткою Джоша. І знайшов би чоловічка «Lego» для Макса. Вона завжди знала, що ранкові збори до школи — справа нелегка. І вона, і хлопці любили поспати, і зранку були не у найкращій формі, а ось Перрі прокидався легко — енергійний і в гарному настрої. Якби він сьогодні був удома, вони б зарання зібралися на свій перший день у школі. І в машині лунав би сміх, а не панувала мовчанка, яку переривала хіба вовтузня хлопців.

Зрештою вона дала їм цукерки на паличці. Коли вони вийшли з машини, хлопці облизували свої цукерки, Селеста побачила знайому ще з дитсадка маму — вона пройшла повз, мило усміхнулася до хлопців та кинула на Селесту «що ти за мати?» погляд.

— Там Хлоя і Зіггі! — загорлав Джош.

— Ходімо, уб’ємо їх! — проголосив Макс.

— Хлопці, так не можна говорити, — обурилася Селеста. Господи, і що подумають люди?

— Це ж не насправжки, мамо, — пояснив Джош. — Хлої та Зіггі так подобається!

— Селеста! Це ж Селеста, чи не так? — хлопці дременули, а перед її очима постала жінка. — Кілька тижнів тому я зустріла вас із чоловіком у крамниці шкільної форми. — Вона торкнулася своїх грудей. — Рената. Я — мама Амабелли.

— Звісно! Привіт, Ренато, — привіталася Селеста.

— Перрі не зміг прийти? — Рената з надією роззирнулася довкола.

— Він у Відні, — пояснила Селеста. — Багато їздить по роботі.

— Ну звісно, — із знанням справи сказала Рената. — Мені здалося, що я десь його бачила, тож удома я погуглила, і тоді до мене нарешті дійшло! Перрі Вайт! Власне, я кілька разів бачила вашого чоловіка. Я теж займаюся управлінням фондами!

Чудово. Фанатка Перрі. Часом Селеста думала, що ці фанатки сказали б, якби побачили, що він робить.

— Я тут підготувала запрошення для хлопців на день народження Амабелли, — Рената простягнула два рожеві конверти. — Буду рада бачити і вас із Перрі. Чудова нагода для батьків познайомитися ближче.

— Прекрасно, — Селеста взяла конверти і поклала їх у сумку.

— Добрий ранок, панянки! — то була Маделін в одній зі своїх запаморочливих суконь. На її щоках світився рум’янець, а в очах — небезпечний блиск. — Дякую за запрошення Хлої на вечірку Амабелли.

— Господи, Амабелла їх уже роздає? — Рената насупилася та поплескала себе по сумці. — Мабуть, взяла їх із моєї сумки. Бо це я мала їх тихенько роздати батькам.

— Саме так, бо схоже на те, що ти запрошуєш увесь клас, окрім одного маленького хлопчика.

— Я так розумію, ти про Зіггі, того хлопчика, який наставив синців на шиї моєї доньки, — сказала Рената. — Він не потрапив до списку запрошених. Який сюрприз!

— Ренато, вгамуйся, — сказала Маделін. — Ти не можеш так вчинити.

— То подай на мене до суду! — Рената кинула на Селесту веселий, пустотливий погляд, ніби то був їхній спільний жарт.

Селеста глибоко вдихнула. Вона не хотіла втручатися у цю ситуацію: — Може я…

— Я перепрошую, Ренато, — перебила Маделін, вибачаючись із королівським виглядом, — але Хлоя не зможе прийти на вечірку.

— Дуже шкода, — відказала Рената. Вона потягнула за ремінець сумки, що простягався через її плече, немов поправляючи обладунки. — Знаєте, я краще припиню цю розмову, перш ніж скажу щось, про що пошкодую. — Вона кивнула Селесті. — Приємно було знову вас бачити.

Маделін дивилася їй у спину, як вона йшла. І здавалася натхненною.

— Це війна, Селесто, — радісно сказала вона. — Війна, точно кажу.

— Ох, Маделін, — зітхнула Селеста.

* * *

Харпер: Я знаю, ми всі підносимо Селесту, але не думаю, що вона дуже дбала про правильне харчування дітей. Я бачила, як близнюки їли цукерки на сніданок у перший день школи.

Саманта: Батьки схильні засуджувати одне одного. Не знаю, чому. Може тому, що жоден із нас не знає напевне, як виховувати дітей. Думаю, часом це може призвести до конфліктів. Звісно, не такого масштабу.

Джекі: У мене, наприклад, немає часу на те, щоб засуджувати інших батьків. Чи взагалі ними цікавитися. Мої діти — це все моє життя.

* * *

Детектив сержант Адріан Квінлан: На додачу до розслідування вбивства, схоже, що ми висунемо звинувачення у нападі одразу кільком батькам. Ми дуже розчаровані та неабияк шоковані тим фактом, що група батьків так поводилась.

Розділ дев’ятнадцятий

— Ох, Маделін, — зітхнув Ед. Він припаркувався, вийняв ключі із замка запалювання та повернувся до неї. — Ти не можеш змусити Хлою пропустити вечірку її подружки тільки тому, що Зіггі на неї не запросили. Це божевілля.

Зі школи вони поїхали на пляж випити кави у «Блакитному блюзі» разом із Джейн та її батьками. Це запропонувала мама Джейн, і ця поїздка здавалася настільки для неї важливою, що Маделін, у якої був довжелезний список того, що вона має встигнути у перший день школи, відчула, що не може їй відмовити.

— Аж ніяк, — відповіла Маделін, хоча вона вже відчула перші паростки жалю. Коли Хлоя дізнається, що не піде на вечірку Амабелли на літеру «А», усім буде непереливки. Останній день народження Амабелли був шаленим: замок-батут, фокусник та дискотека.

— У мене жахливий настрій, — сказала вона Еду.

— Справді? — запитав Ед. — А я і не помітив.

— Я сумую за дітьми, — відказала Маделін. — Заднє сидіння машини було порожнє, панувала тиша. На очі їй навернулися сльози.

Ед зареготав:

— Жартуєш?

— Моя малеча пішла до школи, — схлипувала Маделін.

Хлоя зайшла до класу із панною Барнс, ніби була її колежанкою, і всю дорогу цвірінькала, мабуть, пропонувала кілька змін до навчального плану.

— Так, — сказав Ед. — І саме вчасно. Здається, ці слова ти вчора сказала своїй мамі по телефону.

— А я мала стояти на шкільному майданчику і вести ввічливі розмови зі своїм чортовим колишнім чоловіком! — настрій Маделін зробив віраж від сліз до гніву.

— Ну не знаю, чи я вжив би слово «ввічливі», — зауважив Ед.

— Досить важко бути мамою-одиначкою!

— Що? — перепитав Ед.

— Джейн! Я про Джейн. Пам’ятаю, як Абігель пішла до школи. Я почувалася не в своїй тарілці. Всі довкола були такі огидно одружені. Усі батьки парами — так ідеально. Ніколи