Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Чолов’яга вже добряче вмазаний якимось спиртним, стояв за прилавком, хитаючись з боку в бік.

- Та Степане! В Нікімова відроблю і принесу, - Наполягав ледве промовляючи слова.

- Киш звідси, - Піднімаючи рушника, - Люди прийшли, а ти котись до біса!

Дядько спробував зробити грізну гримасу, сперся руками на прилавок і правою показав кулака, при цьому смачно гикнувши. Важко видихнув і пішов помалу до виходу.

- Ото у вас клієнти!, - Сказав підходячи Дмитро.

- І не кажіть! Ще сонце не зійшло, а він вже напитий, - Шинкар Степан витягнув з печі кілька буханок хліба в формі, - Через нього виручки нема, захищається боярином своїм. Та хрін там того боярина! Не платить, тримає дурня для дурної роботи, - Степан повернувся до стойки, - А чого ви бажаєте?

Дмитро витягнув дві монети.

- Нам би чогось легкого, спрагу здолати, - Ставлячи на стіл.

- Маєм таке!, - Шинкар взяв виручку, - Доброго пива недавно пани привезли. Варять за версту звідси.

- А як панів звати? Ми би придбали пару бочок, - Запитав Богдан, підмигуючи Дмитру.

- Якісь три брати. Приїхали не знати звідки, знати тіки нашо. Зачали варить, купляли деколи інгрідієнти в людей, - Наливаючи напій в кухлі, - А платили добре! Навіть той Никимов стільки не давав!

- Не чув про такого боярина, - Сказав Дмитро, - Давно він тут?

- Та не дуже, - Степан поставив кухлі на стіл, - Заявився років п’ять тому, - Продовжував наче згадуючи, - Такий весь пишний, розмальований, пава! Щось поробив наподвір’ю, когось наймав, когось засталяв. Люди ніби не жаліються, але я всеодно не люблю.

Богдан допив свій кухоль й поставив на прилавок. Дмитро впорався тільки з половиною.

- А ви, панство, якщо дозволите спитати…

- Дозволимо, - Випередив Дмитро, роблячи новий ковток.

- Куди шлях тримаєте?

- До Глухова їдемо, - Відповів Богдан.

- Ааа, - Видав шинкар, - До Глухова… Туди тепер усі їдуть! Столиця!

- Що правда, те правда, - Ствердив Дмитро.

- Бували там?

- Нє. Єдиний хто звідси їздив, то Никимов, - Показуючи головою наче в бік хутора.

- Не дивина!

- Отож-бо.

Дмитро допив свій кухоль, теж поставив на стіл і добавив монету.

- Дякуєм за пиво!

Степан помітно втішився.

- Щасливої дороги!

***

«…Ходили біля подвір’я, гляділи, виглядали. Ближче до вечора узгодили план і повилізали чекати на посланця. Іван з Георгієм та Євтим з Якимом сіли навколо обійстя, Я, Богдан, Андрій і Тарас розійшлися лісом біля дороги. Благо допомогли хмари, було темніше ніж зазвичай…»

***

Дмитро вслухався до звуків, що йшли з тракту. Старався розрізнити, які з них видані Тарасом, але той дуже тихо рухався поміж дерев. З верхівок складно було розгледіти, чи не показався місяць, хоча сенсу це не мало. Час від часу виднілися вогні проїжджаючих возів та окремих вершників, деколи були просто звуки коліс та копит. Дистанцію один між одним тримали в метрів п’ятнадцять. Йшли від дерева до дерева, щоб краще розгледіти ту чи іншу ділянку дороги. На готові кожен мав зброю, на той випадок, якщо все піде не за планом, а так в силу обставин, стається доволі часто.

Через три години монотонного й напруженого очікування, зрозуміли, що цього разу в силу обставин, все за планом піде. Темна постать на коні звернула на стежку, яка вела прямо до хутора Никимова. Вони старались краще вжиматися до дерев, щоб не видавати свій силует, навіть попри повну темноту. Обережність не завадить.

Коли посланець їх проїхав, почали тихо рухатись в бік подвір’я. Дмитро з Богданом збиралися вийти з того боку, де сидів Яким з Євтимом, а Тарас з Андрієм зрозуміли, що тихо обійти огорожу з їхнього боку не вийде. Тож діждавшись моменту, вийшли через парадні ворота і побачили як четверо їхніх побратимів перекидають тіло посланця через паркан.

***

«…Мушу визнати, що ні Іванова, ні Євтимова ідея мені не подобались, але запропонувати чогось кращого не зміг. То ж понадіявшись на вдачу, старався робити все за планом. Слава Богу! Получилося. Справу зроблено, листа спалено. Тримаємо дорогу назад до Глухова. Лише Якиму стало погано, хлопчина ледь з коня не звалився. Стали новим табором трохи далі якогось міста, в якому ледь не сталася оказія…»

***

- Якесь захаріле місто, - Георгій йшов разом з Дмитром, оглядався, - Хати занедбані, люди такі дивні, косяться. Хто то взагалі такі? Дмитро, ти мудрагель, поясни.

Чорновода розглядаючи залишені де-не-де речі, на верандах, вікнах і навіть дверях, намагався зрозуміти, хто тут поселився.

- Не русини, хоча…, - Вимовив сумніваючись, - Мабуть купа всього на раз. Німі, кацапи, русини, може навіть поляки, не знаю.

- Короче всі кому не лінь, - Підсумував Гергій, - А що то за шум?

З боку головної площі доносились вигуки, люди стали живішими, прямували туди, а за ним Чорновода з Драгою.

Дійшовши до ринку, побачили своїх коней, але без тих, хто за ними мав дивитися.

- Зараза! Та ж покрадуть і лишимся без трусів, - Вигукнув Георгій, - Де вони в біса ділися?

- Дозволю собі зробити припущення, що біля отого натовпу, - Повільно сказав Дмитро, намагаючись розгледіти, що там відбувається.

- Йдуть! Зараза, треба вшиватися, - Швидко вимовив Драга, сідаючи на свого коня.

- Мабуть ти правий, - Підтвердив Дмитро, дивлячись Івану в очі.

***

«…Обійшлося без фатальностей, швидко виїхали з цього незрозумілого містечка, а після ситуації з Якимом, сиділи біля костра, розпиваючи дві бутилки італійської «Acquavita invecchiata», дію якої я частково чую й досі. Сподіваюсь, що подальша дорога буде без пригод. Час будити Тараса.»