Читати книгу - "Зачароване життя"

Крестомансі сказав:

— Але ж вам усім наказано не чарувати самостійно.

— Я знаю, — винувато опустив голову Кет. — Але був певен, що воно, як завжди, не вдасться. А воно спрацювало…

— Тоді ти повинен негайно його зняти, — сказав Крестомансі.

Кет ковтнув слину.

— Я не можу. Я не знаю, як це зробити.

Крестомансі обдарував його ще одним поглядом — таким чемним, дошкульним і недовірливим, що Кет із радістю заліз би під свою парту, якби був спроможний взагалі рухатися.

— Ну що ж, — сказав Крестомансі, — Майкле, можливо, вам вдасться розв’язати проблему?

Мері простягла тацю. Містер Сондерс узяв Евфімію й поставив її на вчительський стіл. Евфімія збуджено закумкала.

— Трішки зачекай, — заспокійливо сказав їй містер Сондерс.

Він стулив долоні й простяг їх над нею. Але нічого не відбулося. Трохи спантеличений, містер Сондерс почав щось бурмотіти. Знову невдача. Евфімія продовжувала крутити головою у різні боки, все одно залишаючись жабою. Вираз обличчя містера Сондерса зі спантеличеного став розгубленим.

— Що ти застосував, Еріку?

— Я не пам’ятаю, — відповів Кет.

— Схоже, я не зможу її розчаклувати, — сказав містер Сондерс. — Ти сам повинен це зробити, Еріку. Ходи-но сюди.

Кет безпорадно глянув на Крестомансі, але той кивнув головою, наче вважав, що містер Сондерс має рацію. Тоді хлопець встав з-за своєї парти. Ноги його майже не слухали. Вони ослабли і щосекунди підкошувалися, а душа знову впала кудись нижче замкових підвалів. Він повільно рушив до вчительського столу. Евфімія, котра побачила його наближення, зробила великий стрибок з краєчку столу. Містер Сондерс спіймав її в повітрі й посадив назад.

— Що я повинен робити? — запитав Кет, і його голос пролунав, як кумкання жаби.

Містер Сондерс узяв його за лівий зап’ясток і поклав його ліву долоню на липку спину Евфімії.

— А тепер зніми з неї закляття, — сказав він.

— Я… Я… — белькотів Кет.

Він вирішив спробувати.

— Перестань бути жабою й знову перетворися на Евфімію, — сказав він, і зі жахом подумав, що вони з ним зроблять, якщо вона не перетвориться на дівчину. Але, на величезний подив, під його пальцями жаба ставала теплішою і потрохи росла. Кет прикипів поглядом до містера Сондерса, поки брунатна грудка ставала все більшою та більшою. Він був майже певний, що побачив на його обличчі тінь усмішки. За мить Евфімія вже сиділа на краєчку стола. Її одяг був трохи зім’ятий і брудний, але нічого жаб’ячого в ній не залишилося.

— Ніколи б не подумала, що це ти! — сказала вона Кетові, затулила обличчя долонями й заплакала. Крестомансі підійшов до неї й обійняв за плечі.

— Годі, годі, моя люба. Тобі довелося пережити справжнє жахіття. Йди до себе й трохи спочинь.

І він вивів Евфімію з кімнати.

— Пхе! — сказала Джанет.

Мері, все ще набурмосена, поставила перед дітьми молоко й бісквіти. Кет не захотів їсти свою порцію. Йому здавалося, що його шлунок разом із душею впав у підземелля замку і досі звідти не повернувся. Джанет також відмовилася від бісквітів.

— Мені здається, що я розтовстію, якщо їстиму усе, що тут дають, — не подумавши, бовкнула вона. Джулія сприйняла ці слова як особисту образу. Вона вийняла свою хустинку і зав’язала на ній вузлик. У ту ж мить склянка молока, яку принесли Джанет, вислизнула з її рук і розбилася вдрузки, забруднивши підлогу.

— Витри тут усе, — наказав містер Сондерс. — а тоді забирайтеся звідси обоє! Ви мені вже набридли. Джуліє і Роджере, вийміть, будь ласка, свої підручники з магії.

Кет вийшов із Джанет у сад. Там, схоже, було безпечніше. Вони перетнули галявину, трохи накульгуючи після вранішніх пригод.

— Кете, — сказала Джанет, — те, що я попрошу, тобі, можливо, не дуже сподобається, але для мене це вкрай важливо. Я повинна до тебе причепою пристати і не відходити ні на крок, поки не зрозумію правил життя в цьому світі. Сьогодні вранці ти мене двічі врятував. Коли Мері принесла ту жабу, я подумала, що все, нам гаплик, аж тут ти її перетворив на людину. То, виходить, у тебе також є чаклунські здібності. Ніколи б не подумала, що ти відьмак… чи радше чаклун або чарівник.

— Я не відьмак, не чаклун і не чарівник, — сказав Кет. — Але містер Сондерс теж мені на це натякав, коли я зміг жабу перетворити на Евфімію.

— Але Джулія — чаклунка, правда ж? — запитала Джанет. — Чому вона мене так ненавидить? А може, та її ненависть насправді до Ґвендолен?

Кет розповів їй про випадок зі зміями.

— О-о-о, тепер я її розумію, — сказала Джанет. — Але мені якось ніяково, бо вона зараз у класі вдосконалює свою чаклунську майстерність, а я не вмію зробити для свого захисту навіть якогось дріб’язкового закляття. Ти коли-небудь чув, як навчають карате?

— Та, начебто, щось чув, — невпевнено відповів Кет, намагаючись угадати, що це таке — карате.

— А Крестомансі чудово одягається, — змінила тему Джанет.

Кет засміявся.

— То ти ще його не бачила у домашньому халаті!

— Сподіваюсь, побачу. Відчуваю, що це буде цікаве видовище! Чому його всі так бояться?

— Бо Крестомансі все про всіх знає, — сказав Кет.

— Атож, — погодилася Джанет. — Коли він впізнав у жабі Евфімію, і почав говорити з тим лагідним подивом, у мене аж шкіра сирітками покрилася. Я не змогла б зізнатися йому, що я не Ґвендолен, навіть якщо б мене катували. От тому мені й потрібно бути біля тебе, щоб добре усе запам’ятовувати. Ти ж не проти?

— Зовсім ні, — сказав Кет.

Але насправді він був проти, і зовсім не хотів возитися з нею з ранку до ночі. «Ще б на плечі мені вилізла і звісила ноги», — невдоволено подумав Кет, хоча добре розумів, що повинен зробити все, аби ніхто у замку не здогадався, що це не Ґвендолен. Щоб хоч якось розважитися, він повів її до зруйнованого дерев’яного будиночка. Будиночок надзвичайно сподобався Джанет. А потім вона залізла на верхівку кінського каштана, щоб оглянути все довкола. Кет відчув себе пасажиром, на місці якого уже хтось сидить.

— Обережно! — гукнув він.

— Прокляття! — сказала Джанет. — У цьому дурному одязі не дуже зручно лазити по деревах. Ось уже й спідницю порвала…

— А хіба ти не вмієш шити? — запитав Кет, коли також заліз на дерево.

— Я ненавиджу цю роботу, — сказала Джанет. — Але шити вмію. Вдома зашию свої спіднички.

Вона зіскочила на вцілілі рештки дерев’яного будиночка. За нею з-під сукні волочилися кольорові клапті подертих нижніх спідничок.

— Глянь! Звідси так добре видно село! І дорогу до замку. Он бачиш, до нас щойно звернула підвода різника.

Кет сів на гілку поруч з нею, і вони вдвох дивилися на віз та на коня, який його тягнув.

— У вас зовсім немає автомобілів? — запитала Джанет. — У моєму світі, наприклад, кожен має власний автомобіль.

— Їх мають багаті люди, — сказав Кет. — Коли ми приїхали сюди, Крестомансі вислав за нами свою машину.

— І електрика у вас є, — сказала Джанет. — А все інше таке старомодне… Мабуть, тутешні люди отримують все необхідне завдяки чаклунству. А у вас є платівки, хмарочоси, телевізори, літаки?

— А що таке «літаки»? — запитав Кет.

Хоча й про