Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Ти й справді добре стріляєш, — похвалив мене Деян. — Мабуть, мені й не варто брати арбалет до рук, щоб не ганьбитись.

— А ти добре кидаєш меча, — відповіла я посміхнувшись. 

— Їх якось потрібно обскубти? 

— Не зараз, це можна буде зробити й в дорозі, — промовила я, після чого ми обидва взяли по своїй здобичі та пішли назад.

Дорогою Деян ставив мені питання про полювання, і було видно, що це його справді цікавило. Хоча повинна визнати, що в цьому ремеслі він взагалі майже нічого не знав. Воно і не дивно, якщо вже він виріс в Євіанні. Але коли під час розмови він запитав мене, що таке лось, я засміялась. Це звісно рідкісна тварина, але мені, як тій, що виросла в Сірих Птахах, це справді здалося смішним. Та Деян на це не образився, а лише показав добру посмішку, наче сміючись над собою разом зі мною. 

Уже біля корчми на нас очікувала несподіванка — біля неї стояли десятки коней без вершників. Не складно було зрозуміти, де саме були господарі коней, а по тому, що висіло на конях, можна було здогадатись, що це князівські солдати, в основному із Купині, що було видно по гербах на щитах. Купинь має герб із жабою, що тримає стрілу в лапах. І така тварина була обрана не просто так. Купинське князівство має найбільший спільний кордон із Середземним Ханством, але сама столиця цього князівства була захищена з того боку річкою та великими болотами. Саме тому орда оминала Купинь та йшла в глиб Об’єднаних Князівств. Юрія якраз вчора перед сном поділилась із нами цими знаннями, що так вчасно пригадала.

Перевіривши чи наші коні на місці, ми з Деяном увійшли всередину. Першим, що трапилось на очі, був старий корчмар, що весь час бігав від столу до столу, час від часу забігаючи до пічки, де готував багато їжі. Схоже, що втомлені солдати, які тепер зайняли всі столи, були довгоочікуваними гостями для старого. 

— Як думаєш, вони тут, бо битва закінчилась? — запитала я.

— Можуть бути й дезертири. Краще не крутитись біля них, бо вони тільки й шукають на кого злість зігнати.

І справді, ті із солдатів, що не свердлили очима свої миски, дивились ними на нас. Накидку я вже не носила, шарф теж, а значить обличчя моє вони бачили дуже добре. Та і Деян одягнений незвично для цих місць. Відчувши на собі їхні погляди, я вирішила, що найкращим рішенням буде пройти повз них як можна швидше та непомітніше, і сховатись у нашій кімнаті. Деян подумав про теж саме, і ми розійшлись, закінчивши тим самим нашу цікаву прогулянку.

Ігоря в кімнаті не було, а от Юрія була тут як тут. От тільки я не одразу її помітила, бо вона сховала голову під подушку. Мабуть, той галас, що стояв за дверима, зводив її з розуму. Аби тільки не буквально.

Вона повільно підняла подушку та поглянула на мене, після чого її вираз обличчя трішки змінився. Схоже, очікувала вона на Ігоря. Втім посмішка з її міни нікуди не зникла, а тому я приготувалась до її запитань.

— Де була? — запитала вона та сіла на ліжку зручніше, даючи зрозуміти, що ця розмова короткою не буде. 

Я тяжко видихнула та поклала фазана на стіл, після чого впала на своє ліжко та помовчала якийсь час і приготувалась до розпитування від Юрії.

— Тобі розповісти коротко, чи може із деталями? — запитала я.

— Залежить від того, чим саме ви там займалися.

— Ми тренувались битись мечами, а потім трішки пополювали, — відповіла я, вирішивши не казати їй про плавання в річці.

— Погано ти брешеш, Діано, — усміхнувшись сказала Юрія. — Але скажи мені, чи помітила ти, як саме на тебе дивиться цей Деян? 

— Якось дивно, — відповіла я та без особливих складнощів пригадала обличчя Деяна.

— Так само як і ти дивишся на нього, люба подруго. Це закоханий погляд.

— І що мені із цим робити, як думаєш? 

— Не протився цьому, і ти станеш щасливішою. Ще декілька днів тому ти була як живий труп, наче ще трішки й помреш від смутку.

— А тепер ні? — здивовано запитала я та провела долонями по обличчю. — Я досі відчуваю дивну холодну порожнечу на душі.

— А тепер ти як живий труп, але із посмішкою на обличчі, люба подруго. Чекати прибуття до Імперії, щоб відчути себе щасливою — дурість. Можливо ти пошкодуєш через те, що зустріла його, але ще більше будеш шкодувати якщо не пізнаєш цього солодкого відчуття. 

— Про що саме ти говориш, яке ще відчуття? 

Та відповісти Юрії так і не судилось, адже нам у двері щось сильно стукнуло. І те щось, повільно, наче кинутий у стіну бруд, почало сповзати до підлоги. Судячи із криків там почалась звичайна бійка, чого і варто було очікувати від солдатів будь-якого князя після важкої битви та випитих напоїв. Очі Юрії одразу ж засвітились фіолетовим, і я вже подумала, що зараз вона знесе двері разом із тим, хто в них врізався. Але світло в її очах вже за якусь мить згасло. Мабуть, вона перевіряла магічним зором, чи не Ігоря там били.

— Ти готова вирушати? До вечора не так і довго, — запитала вона.

— Та в мене і так все готове, речей то не багато, — відповіла я. — А де це Ігор? 

— Допомагає місцевим із чимось. Ти ж знаєш, що він наша совість та доброта.