Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Та ні! Що Ви!

– А, сувора матір? Вижене з дому?

– Про «вижене» сумніваюсь, але цілий маєток лютих конкуренток… – і надто пізно я зрозуміла, що сплів мій язик.

Хотілось вручити собі ляпас – та що з того? Він точно почув і зрозумів. Дихання збилось, а хлопець нахилився та цікаво заглянув мені в очі. Настільки цікаво, що мене кинуло в жар.

– Обов’язково навідаюсь в гості, – посміхнувся він і відхилився назад. – Знаєте, мені дійсно хотілось би продовжити наше незвичне знайомство!

– Може, краще на диких скачках? – сама не своя, запропонувала я.

Парубок розсміявся:

– Звучить так, ніби Ви вже склали план позбавлення від набридливого залицяльника шляхом роздавлення його норовливим мустангом!

– Що?! – остовпіла я. – То це я у Ваших очах така кровожерлива?

– Ні, в моїй пам’яті Ви назавжди закарбувалися як «самотня дівчина з ломакою». Отже… Признайтесь: Вам хочеться чи не хочеться продовжувати знайомство? – несподівано серйозно мовив він.

– Я…

– Втім, не відповідайте. Знаєте, у мене є вуха при дворі… Днями відбудеться королівський бал. І за наказом принца туди буде запрошено усіх красунь столиці.

«А коли пан устиг впевнитись, що я підпадаю під критерій? Чи мальовничі вампірські очі тільки сприяють?..»

– Я на Вас чекатиму. Прийдете чи не прийдете — це буде ваша відповідь.

Від несподіваної заяви сперло подих, і я не знала, що сказати. Хоча… навіщо казати? Він же сказав не відповідати! Хух, хоч якесь полегшення на ошелешене єство…

Та його гаряче дихання у спину ставало нестерпним, і я не витримала – просто зіскочила з коня. Палкі слова відлунювали в голові, серце калатало, рум’янець збивався у щоки… Він запросив мене на бал! Не можу повірити! Це ж… це ж… Неважливо. Я просто повинна прийти!

Але зараз… відлуння гарячого подиху й досі обпікало щоки, незрозумілий страх охоплював при думці обернутись. Сама не своя, я спробувала виконати маневр зникання з виду.

– Куди?! – обурився хлопець.

Я різко озирнулась і побачила, як він зіскочив з коня слідом за мною. Рішучими кроками почав наближатись.

«Нащо?! – сторопіла я. – Мене зараз викрадуть? Закинуть на плече і понесуть у лігво?»

Одначе «таємничий незнайомець» спинився за крок від мене і лукаво посміхнувся:

– Невже Ви забули, як «справжній дворянин» повинен прощатись зі «справжньою дворянкою»?

Дійсність перевершила усі гіпотези: легким порухом хлопець узяв мою руку… і поцілував. Наші очі зустрілись, і тієї миті він міг побачити у них все. Усе, що я так намагалась сховати…

– Прощавайте, – «таємничий незнайомець» перейшов на шепіт і неквапно рушив геть.

Загриміли копита по камінню, останній погляд пронизав до самої душі – і прекрасний силует розтанув у далечі.

«Та навіть з тієї далечі йому видно, як ти тут заклякла і не можеш переставити ногу!» – гримнуло зсередини й змусило мене спохватитись. Змахнула головою, відганяючи солодке марево… Прокліпалася, роззирнулась – і раптом усвідомила купу невтішних речей: а надворі рань несусвітня, якась вертихвістка двічі підряд пропустила вечерю, ворота ще зачинені на всі засуви – і комусь доведеться перелазити через мур!

«Тільки б ніхто цього сорому не побачив…» – змолилася я і прикинула, в якому місці буде вилізти найлегше.

***

– Ти напився??? – було перше запитання.

– Ні! – відрубав з дурнуватою усмішкою.

– Ти напився, – проігнорували з осудом.

– Та ж ні! – повторив для особливо глухих. А посмішка не сповзає з обличчя, всередині все вирує, переливається від незнайомого щастя, гартована душа уперше відкрила оркестр…

– І що ж з тобою? – косився з підозрами.

– Але ж ти причепа! – кинув беззлобно та ледь не підстрибом пройшов до вікна.

– Я просто шокований: це скільки пляшок треба видудлити, щоб так танцювати на кожному кроці!

– О, всього один ковток, – не стримав мрійливого зітхання, – ковток запаморочливого кохання!

– Що?!

– Я закохався! – заявив з фізіономією ситого кота. «Так, не треба відкидати цей факт. Від нього грозові хмари набувають квіткових відтінків, від нього зливи… о, невже дощ починається? Кумедно: затримався б на п’ять хвилин – і повернувся б не просто щасливим до кінчиків пальців, а й мокрим, як плющ!»

– О Небо! – застогнав співрозмовник. – Десять років не бачити жодної жінки – і в перший же день закохатися в першу зустрічну! Ми ж тільки приїхали! Ти як встиг взагалі?

– Сама доля звела нас, – продовжував видавати повернутого фаталіста.

– А тепер закінчуй і викладай все. Від самого початку і до найменшої дрібнички.

– Отже, врятував я їй життя… – почав з головного.