Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– І Ви дійсно думаєте, що «справжня дворянка» може дозволити собі таку неприпустиму близькість з незнайомим чоловіком? – видала, як завчений монолог.

– При всій повазі, – протягнув парубок, – та на яку «справжню дворянку» Ви зараз можете претендувати?

Добив. От чесно. Як так можна? Хіба подерта парчева сукня й елегантна ломака в руках – це такий вже серйозний проступок?..

– Рука скоро заніміє, – підморгнув мені хлопець. – Не треба так знущатись.

– Заслужили, – фиркнула я.

– За порятунок? – здивувався «таємничий незнайомець».

– За кпини!

– А порятунок?

– Сама би впоралась! Самі ж визнали!

– Та це я теж жартував.

– Що-о?

Та тут хлопець різко зрушив коня, і я не встигла дообурюватись. Леле, а що я роблю в його обіймах? Як я сюди потрапила?!

– Не чую Вашого чарівного голосу, – пролунало біля вуха. – Невже дух сперло?

– Оце від такої дитячої швидкості? – пирхнула я. – Ще б на поні покатали!

А проте, я злякалася сама себе. Бо сама не розуміла, що роблю. І навіщо я йому грублю.

– От нічим Вас не вразиш! Аж нецікаво! – вигукнув хлопець.

«О-о-о, бачив би ти зараз моє вражене обличчя…» – подумала я.

А мене дійсно пройняв страх. Від безлічі незнайомих почуттів, що нахлинули нізвідки. Це дивне тепло, що надходить від нього… ці сильні руки так близько… цей гарячий подих на моїй щоці… і дивне почуття безпеки. Ніби цілий світ не страшний! Ніби женешся на шаленій швидкості й зовсім не боїшся впасти. І водночас… цей незрозумілий страх поворухнутись, обернутись, дихнути. Ще раз побачити його очі. Боязнь у них потонути…

– Сеньйорито, Ви ще живі? – з награним переляком поцікавився хлопець. – Цілих дві хвилини – і жодної шпильки!

А я знову вслухалася в оксамитовий голос – і знову втратила дар мови.

– Не лякайте мене. Я серйозно.

– Все гаразд, – видавила я.

– Наслідки пережитого шоку?

– «Шоку»? Це Ви про те нещастя із ножиком? – пирхнула я. Самій дивно, та подія не справила якихось надзвичайних вражень.

– Та Ви говорите просто, як експерт в подібних справах! – кинув хлопець. – І часто такі свавілля зустрічаються? Я чув, Кеталь став справжнім пристановищем для розбійників та головорізів.

– Ой, і кого Ви про це питаєте! Я нічим, крім казок, не цікавлюсь!

– Справді?

– Я чую засудження у Вашому тоні?

– В жодному разі! Як на те пішло, то я сам – мрійник ще той.

«Це не мрійник. Це мрія», – тенькнуло зсередини. І я вкотре злякалась. Бо ніколи так довго не думала про хлопця. Бо ніколи не вмлівала від гарячого погляду. Бо ніколи ще серце не билося швидше від чиєїсь присутності…

«Годі! – спохватилася я. – Краще думати про щось інше, бо дурниці всякі в голову лізуть».

– І про що ж Ви мрієте? – запитала раптово.

Та відповіді довго не було, і я необачно обернулась. Дуже необачно. Ніби забула, хто сидить позаду. І які в нього очі. І як вони затягують в безодню…

– Боюся, в амплуа «таємничого незнайомця» не входить звичка розкривати свої таємниці, – посміхнувся хлопець.

– Який же Ви нестерпний! – вигукнула я та відвернулась. Не від обурення – просто щоб очі перестали затягувати.

І тут – перехрестя. До міста і до маєтку. Невже? Так швидко!

– Вам куди? – почула невинне запитання.

– А Вам до міста? – моя ініціатива, віддай і не сперечайся.

– Так, – хм, щось швидко здався.

– Тоді розходимось.

І тут мене всю пронизало бажання вчепитися в нього мертвою хваткою і ніколи в житті не розходитись. Дивне створіння – жінка! Спочатку вона вмліває від одного його погляду й не може мовити слова, а потім всіма силами намагається віднадити від тієї абсурдної думки, що він міг їй сподобатись – і владно обриває зустріч, коли сама готова повиснути у нього на шиї, тонучи в океані ніжності…

Та чи могла я сподіватись, що моє захоплення було взаємним?

«Та він тебе завтра й не згадає! – твердило єство. – Хоча ні: точно згадає. А все тому, що такий мальовничий вигляд з очима вампіра забувається рідко!»

І серце полонила якась гіркота. Він зникне і більше ніколи не з’явиться, моя ефемерна мрія розтане у млі…

– Так швидко? – здивувався «таємничий незнайомець». – Не хочете, щоб я підвіз Вас під прекрасний поріг?

– Ні! – надто емоційно вирвалось в мене. Категоричне «ні!», бо в жодному разі не можна показувати Іветті щось, що вона може відібрати!

– То я настільки недостойний, щоб просто пустити мене на поріг? – глумливо обізвався хлопець. – Не чекав такої відкритої зневаги! От дійсно не чекав!