Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Я знову надягнув гарнітуру.

Розділ восьмий

Містечко називалося Ембер. Я знайшов його на мапі кілометрів за двісті на північ від Бей-Сіті, на прибережній дорозі. У морі біля нього був асиметричний жовтий знак.

— «Оборонник вільної торгівлі», — сказала Прескотт, дивлячись мені за плече. — Авіаносець. Це був останній по-справжньому великий воєнний корабель в історії. Якийсь ідіот посадив його на мілину ще на початку колоніальних часів, а містечко виросло довкола цього місця для потреб туристів.

— Туристів?

Вона поглянула на мене.

— Корабель великий.

Я орендував старезну наземну машину в підозрілому на вигляд центрі за два квартали від офісу Прескотт і поїхав на північ, скориставшись підвісним мостом кольору іржі. Мені був потрібен час на роздуми. Прибережне шосе кепсько обслуговували, але там практично нікого не було, тож я тримався жовтої лінії посередині дороги та мчав, стабільно утримуючи сто п’ятдесят кілометрів на годину. Радіо транслювало низку різних станцій, чий культурний багаж був здебільшого мені незрозумілий, однак зрештою я знайшов неомаоїстського діджея-пропагандиста, записи якого були підключені до якогось супутника-поширювача, який так ніхто й не став виводити з експлуатації. Перед цією сумішшю загострених політичних почувань і солодкавих пісеньок для караоке було неможливо встояти. У відчинене вікно влетів запах моря, що його я проминав, а переді мною розкручувалася дорога, тож на якийсь час я забув про Корпус, Інненін і все, що відтоді сталося.

Коли я опинився на довгому кривому спуску до Ембера, сонце вже сідало за скісні кути пускової палуби «Оборонника вільної торгівлі», і його останні промені лишали майже непомітні рожеві плями на бурунах обабіч тіні від розтрощеного корабля. Прескотт мала рацію. Корабель був великий.

Я знизив швидкість із поваги до будівель, що здіймалися довкола мене, і знічев’я замислився, як комусь могло стати дурості, щоб підвести таке велике судно так близько до берега. Можливо, це знав Банкрофт. Він тоді, напевно, існував.

Головна вулиця Ембера простягалася морським узбережжям уздовж усього міста, відділена від пляжу рядом розкішних пальм і неовікторіанською огорожею з кутого заліза. До стовбурів пальм були прикріплені голографи; всі вони проеціювали одне зображення — жіноче обличчя, обрамлене словами: «КОВЗКИЙ СПУСК: АНШАНА САЛОМАН І ТЕАТР АБСОЛЮТНОГО ТІЛА РІО». Люди з маленьких групок на вулиці витягували шиї, дивлячись на зображення.

Я котив наземну машину вулицею на першій передачі, оглядаючи фасади, і врешті-решт знайшов те, чого шукав, приблизно за дві третини шляху вздовж набережної. Проминувши це, я тихенько припаркував машину метрів за п’ятдесят звідти, спокійно посидів кілька хвилин, аби побачити, чи не станеться чогось, а тоді, коли нічого не сталося, виліз із машини та пройшов вулицею назад.

Агенція передачі даних «Елліотт» мала вузький фасад, затиснутий між магазином промислових хімічних речовин і порожньою ділянкою, на якій серед оболонок викинутої апаратури квилили й билися за недоїдки мартини. Двері «Елліотта» утримував відчиненими мертвий плоскоекранний монітор, а одразу за ними був розташований пункт керування. Я зайшов усередину й позирнув угору, а тоді — вниз. Там були розставлені парами спиною до спини чотири консолі, що ховалися за довгим столом рецепції з формованого пластику. За ними були двері, що вели до кабінету зі скляними стінами. На віддаленій стіні була встановлена група з семи моніторів, на яких прокручувалися донизу нерозбірливі рядки даних. Нерівний проміжок у ряду моніторів вказував на попереднє місцезнаходження підпорки для дверей. Там, де було важко витягнути кронштейни, шар фарби на стіні було подряпано. На найближчому до проміжку екрані крутилися мерехтливі вогники, неначе те, що вбило перший монітор, було заразним.

— Вам допомогти?

Тонколиций чоловік невизначеного віку висунув голову з-за похилого блока консольного обладнання. У нього в роті була незапалена цигарка, а до інтерфейсу за правим вухом була підключена довга нитка кабелю. Його шкіра відзначалася нездоровою блідістю.

— Так, я шукаю Віктора Елліотта.

— Там, попереду, — він показав рукою туди, звідки я прийшов. — Бачите старого на огорожі? Того, що дивиться на корабель? Ото він.

Я визирнув у вечірній присмерк за дверима й розгледів самотню постать біля огорожі.

— Він володіє цим закладом?

— Так. За свої гріхи, — інфопацюк усміхнувся на весь рот і обвів жестом усе довкола. — Зважаючи на те, як тут ідуть справи, йому не конче потрібно сидіти в кабінеті.

Я подякував і знову вийшов надвір. Світло вже почало меркнути, і голографічне обличчя Аншани Саломан дедалі більше впадало в око. Пройшовши під одним із банерів, я наблизився до чоловіка біля огорожі й теж поклав руки на темно-сірий чавун. Чоловік, коли я до нього долучився, роззирнувся довкола і привітався зі мною кивком, а тоді знову почав вдивлятися у горизонт, ніби шукаючи тріщину у звареному шві між морем і небом.

— Досить похмуре паркувальне місце, — сказав я, показавши рукою на розтрощений корабель.

Він спершу задумливо глянув на мене, а тоді відповів.

— Кажуть, то були терористи, — голос у нього був порожній, байдужий, наче він колись перестарався, користуючись ним, і щось зламалося. — Або під час шторму стався збій у роботі сонара. А може, і те, і те.

— Може, це зробили заради страхування, — промовив я.

Елліотт поглянув на мене знову, тепер уже пильніше.

— Ви нетутешній? — запитав він; цього разу в його голосі додалося трохи зацікавленості.

— Ні. Я тут проїздом.

— Із Ріо? — сказав він, показуючи на Аншану Саломан. — Ви артист?

— Ні.

— А, — він неначе замислився над цим на мить. Здавалося, цей чоловік відучився розмовляти. — Ви рухаєтеся, як артист.

— Ви майже вгадали. Це військова нейрохімія.

Тут до нього дійшло, але шок, здавалося, лише ненадовго промайнув ув очах і згас. Він повільно оглянув мене з голови до ніг, а тоді знову повернувся до моря.

— Ви приїхали мене шукати? Ви від Банкрофта?

— Можна й так сказати.

Він облизав губи.

— Приїхали мене вбити?

Я витягнув із кишені паперовий документ і передав йому.

— Приїхав вас порозпитувати. Ви передавали це?

Він прочитав текст, беззвучно ворушачи губами. В голові я знову чув слова, які він смакував: «…за те, що забрав у мене доньку… спалю плоть у тебе на голові… не знатимеш ні дня, ні години… ніде не будеш у безпеці в цьому житті…» Це було не надто оригінально, зате щиро та красномовно, чим турбувало більше за будь-які образи, які Прескотт показала мені у стеку «для вгашених і причинних». А ще там було точно названо смерть, якою загинув Банкрофт. Частинковий бластер