Читати книгу - "Видозмінений вуглець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так, це моє, — тихо промовив Елліотт.
— Ви знаєте, що минулого місяця хтось убив Лоренса Банкрофта.
Він повернув папір мені.
— Та невже? Я чув, що той гад сам відстрілив собі голову.
— Ну, це можливо, — погодився я, зіжмакав папір і закинув його в заповнений відходами контейнер під нами на пляжі. — Але мені платять не за те, щоб я сприймав цю версію всерйоз. На жаль для вас, причина його смерті неприємно близька до того, як ви висловилися в цьому тексті.
— Я цього не робив, — просто сказав Елліотт.
— Я знав, що ви це скажете. Я міг би навіть вам повірити — от тільки той, хто таки вбив Банкрофта, пробрався за дуже серйозні системи безпеки, а ви колись були сержантом тактичної піхоти. Я ж знав декого з тактиків на Світі Гарлана, і кілька з них були підготовлені для таємних замовних убивств.
Елліотт із цікавістю поглянув на мене.
— Ви коник-стрибунець?
— Хто-хто?
— Коник-стрибунець. Уродженець іншої планети.
— Так.
Якщо Елліотт і боявся мене колись, то тепер його страх швидко зникав. Я подумав, чи не розіграти мені карту Посланця, але виглядало на те, що воно того не варте. Елліотт же не припиняв говорити.
— Банкрофтові не треба завозити м’язову силу з-за меж планети. Ким ви тут працюєте?
— Приватним підрядником, — сказав я. — Мушу знайти вбивцю.
Елліотт пирхнув.
— А ви думали, що це я.
Я такого не думав, але пропустив це повз вуха, тому що ця хибна думка надавала йому почуття зверхності, завдяки якому розмова тривала. В його очах з’явилися невиразні вогники.
— Думаєте, я міг би пролізти до Банкрофта в будинок? Ви знаєте, що ні, бо я дивився специфікації. Якби там був якийсь вхід, я би скористався ним рік тому, і ви знайшли б його дрібні шматочки, розкидані по газону.
— Це через вашу доньку?
— Так, це через мою доньку, — гнів додав йому жвавості. — Мою доньку та всіх інших таких, як вона. Вона ж іще була дитиною.
Він замовкнув і знову поглянув на море. За мить показав на «Оборонника вільної торгівлі», на якому, як я тепер бачив, довкола якоїсь конструкції на похилій пусковій палубі — вочевидячки, сцени — виблискували маленькі вогники.
— Ось чого вона хотіла. Ось її єдине бажання. Театр абсолютного тіла. Бути як Аншана Саломан і Ріан Лі. Вона поїхала до Бей-Сіті, бо чула, ніби там є якась людина зі зв’язками, хтось здатний…
Він різко зупинився й поглянув на мене. Інфопацюк назвав його старим, і тепер я вперше зрозумів, чому. Попри кремезну статуру сержанта і майже не розповнілий стан, обличчя в нього було старе, зоране суворими зморшками тривалого болю. Він був готовий розплакатися.
— І вона могла прорватися. Вона була красунею.
Він намацував щось у себе в кишені. Я витягнув свої цигарки й запропонував йому одну. Він машинально її взяв, підкурив за допомогою простягнутої наліпки запалювання на пачці, але продовжив порпатися в кишенях, поки не викопав звідти маленький кодакристал. Я насправді не хотів на нього дивитися, але Елліотт активував його, перш ніж я встиг щось сказати, і в повітря між нами вистрибнуло малесеньке кубічне зображення.
Він мав рацію. Елізабет Елліотт була вродливою дівчиною, білявою, спортивною та всього на кілька років молодшою за Міріам Банкрофт. Чи відзначалася вона активною рішучістю та кінською витривалістю, необхідною в Театрі абсолютного тіла, на знімку видно не було, але спробувати вона, ймовірно, могла.
На голознімку вона була затиснута між Елліоттом та іншою жінкою, дуже схожою на старшу версію Елізабет. Їх зняли на яскравому сонці десь серед трави. Зображення псувала смуга тіні, що падала від дерева, яке не втрапило в об’єктив записувача, на обличчя старшої жінки. Вона супилася, ніби помітивши ґандж у композиції, але не сердилася — просто в неї між бровами утворилися невеличкі зморшки. Ця деталь губилася в добре помітному мерехтінні щастя.
— Зникла, — промовив Елліотт, наче здогадавшись, на кому зосередилася моя увага. — Чотири роки тому. Знаєте, що таке занурювання?
Я хитнув головою. «Місцевий колорит, — прошепотіла мені на вухо Вірджинія Відаура. — Всотуй його».
Елліотт підняв очі — мені на мить подумалося, що на голограму Аншани Саломан, але тоді я побачив, що він схилив голову до неба за нею.
— Отам, — сказав він і швидко зупинився — так само, як після згадки про юність своєї доньки.
Я зачекав.
— Там, угорі, є комунікаційні супутники. Вони виливають дані. Це видно на деяких віртуальних мапах, і тоді здається, ніби хтось плете світові шалик, — він знову поглянув на мене ясними очима. — Так казала Айрін. Плете світові шалик. У цьому шалику є й люди. Оцифровані товстосуми, що мандрують між тілами. Мотки пам’яті, почуттів і думки, запаковані за номерами.
Тут я подумав, що знаю, що буде далі, але змовчав.
— Якщо людина тямовита, а моя донька такою й була, і має потрібне обладнання, то вона може відбирати зразки цих сигналів. Їх називають психокрихтами. Кілька секунд у голові принцеси модного дому, ідеї теоретика часток, дитячі спогади короля. Вони мають свій ринок. О, журнали світської хроніки представляють відредаговані прогулянки в голові таких людей, але там усе узгоджено й зацензуровано. Порізано для широкого вжитку. Жодних несподіваних моментів, нічого такого, що може когось знітити чи нашкодити популярності — лише великі фальшиві усмішки повсюди. Насправді люди хочуть не цього.
Щодо цього я сумнівався. Журнали прогулянок у головах були популярні й на Світі Гарлана, і їхні читачі протестували лише тоді, коли якусь відому людину, про яку там писали, ловили на певному прояві людської слабкості. Зазвичай найбільше обурення серед громадськості викликали невірність і брудна лайка. Воно й не дивно. Жодна людина, яка опустилася до того, щоб стільки часу проводити за межами власної голови, не захоче бачити відображення тих самих елементарних реалій людського життя в позолочених головах своїх кумирів.
— Психокрихти дають усе, — промовив Елліот з дивним ентузіазмом — як я підозрював, породженням думок його дружини. — Сумнів, бруд, людяність. Люди готові платити за це цілий статок.
— Але це незаконно?
Елліотт показав жестом на фасад майстерні зі своїм іменем.
— Ринок даних обвалився. Надлишок брокерів. Насичення. У нас був поліс на клонування та перечохлення, розрахований на нас обох і Елізабет. Моєї пенсії колишнього тактика явно не вистачало. Що ми могли зробити?
— Скільки їй дали? — тихо спитав я його.
Елліотт поглянув на море.
— Тридцять років.
Трохи згодом він, не відводячи погляду
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Видозмінений вуглець», після закриття браузера.