Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Глава 8.1

Не можу рухатися. Мене обіймає ступор. Що означає його відповідь та поведінка? Чому так усе складно?

Невже мої старання були марними? Не сподобалося? Але він же отримав оргазм та обдав ним моє горло…

А далі поцілував? Та так палко та глибоко… Мене так жоден не притуляв до своїх вуст.

Чи може це було «дякую» за мінет? Типу віддячив, а ввечері прийде та скаже, що все - не передумав та домовленість розірвана. Хто його знає.

На очі виступають сльози. Боюся, що так і буде. Звісно фактично він не зможе його розірвати, бо коли дізнається, що нема, що повертати, то, напевно, озвіріє. Бандити навіть сумку забрали!

Тому я маю зробити все, щоб не думав цього зробити. А якщо сказати правду? Сумніваюся, що він стане мене слухати, а якщо навіть вислухає, то ще скаже:

- Шукай десь двісті тисяч та вимітайся!

Він же не стане мене жаліти. Навіщо йому проблеми якоїсь дівки? І це вже буде реальна неприємність. Більше нема знайомих "помічників", які зможуть дати таку суму.

Мене починає тіпати та хитати. Не знаю, чи то від нервів, а може від того противного спиртного, яким запила в’язке задоволення Липовського.

Стираю солоні краплі зі щік. Я не маю розкисати. Повинна до його приходу бути ідеальною, мов дівчина з реклами для купальників.

Ось зараз сходжу в душ, зроблю свіжий макіяж, одягну білизну та сукню. Сяду на ліжко та чекатиму.

Виходжу з кухні на коридор. Смикаю вхідні двері - зачинені. А на що я сподівалася? Що будуть відкриті, а за ними стовбичитиме Липовський?

Я така дезорієнтована, що нічого не розумію. Мандрую далі квартирою. У вітальні я вже була, а нині опиняюся у спальні - вона в сіро-чорних тонах. Велике ліжко, мінімалістичні тумби та штори - темні, а підлога та стіни - світлі.

Довго тут не затримуюся. Крокую до ванної, яка просторна та стильна. Вона у кремових барвах, а також багато дзеркал, які зараз показують мене - розпатлану та з розмазаною помадою. Тільки зараз доходить, що робила мінет нафарбованими вустами.

Скидаю светр, ліф, шкарпетки, джинси та стягую трусики. Останні мене не радують, а скоріше «вбивають». Не люблю казати нецензурні слова, але не можу стриматися.

- Блять!

Червоно-бурі плями кажуть, що до когось прийшли місячні. Постукалися у двері та стоять щасливі.

Мене накриває потужною хвилею істерика. Ну якого біса вони на декілька днів приперлися раніше? Завжди приходили рівно через тридцять днів, а тут…

І що робити? Реву… Залажу до ванної та хникаю під краплями теплої води. Ось такого я навіть не могла подумати. Була надія на секс, а тепер… Розпач.

Я уявлення не маю, що буде коли він прийде. Хоча тут козлу ясну, який на полі травку щипає та мекає, мені кінець.

Зараз така нервова, що хочеться вибігти з ванної схопити телефон та визвіритися на братові. Тепер хай він гроші шукає!

Вимикаю воду, витираюся сірим рушником та назад одягаю джинси та светр. Тільки змінюю білизну. Приліплюю до чорних мереживних трусиків прокладку, яку завжди на всякий випадок ношу в сумочці та цією звичкою завжди була та є «рятувальною жилеткою» для подруг. Лягаю на ліжку, скручуюся клубком та чекаю судного моменту.

Телефон показує 21:12. Я заплющую очі. Досі плачу, а також важко поворухнутися. Місячні бушують та штрикають спазмами.

Чому життя так нещадно знущається з мене? Що я таке роблю, що воно вирішує мене добити? Хтось мені дасть чітку відповідь? М? Ніхто…

Неочікувано калатає смартфон, а на екрані - Діана. Беру слухавку та чую її щебетання:

- Адо, ти пам'ятаєш, що в п'ятницю у мене гульня на дачі?

- Ні, - зізнаюся.

- Я таки знала, що ти забула. Тому нагадую тобі - п'ятницю на 20:00 тягнеш свою дупку до мене!

- Угу.

- Що з голосом? - помічає мою апатію подруга. - У тебе якась халепа?

Халепа… Тут гірше слово. Пізд…  Краще промовчу.

- Та ні… Живіт болить.

- Чимось отруїлася?

- Ні, інше…

- А, ясно. Ну випий щось та відпочивай.

- Угу.

- У п'ятницю чекаю.

- Добре, - кажу та дзвінок завершується. Наобіцяла подрузі того, що, напевно, не станеться. Я зараз не керую своїм життям. Воно не у моїх руках.

Продовжую лежати та ловити біль. Очі не змикаю, бо з них проти волі ллються сльози. Спостерігаю, як летить час та вухами прислуховуюся до кожного шурхоту.

І рівно о 22:00 чую тихі кроки в коридорі, а там як відкриваються двері, що ведуть до спальні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно