Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Вета

Десь хвилин десять я вже сиджу на комоді та бовтаю ногами. Чекаю, коли задзвонить телефон, щоб непомітно вискочити з квартири. Ми з Єфимом домовилися, що він забере мене, і ми десь вип'ємо каву. Поговоримо.

На вулицю виходити не поспішаю, щоб уникнути зіткнення з Матвієм. У мене вже справжня параноя почалася. Він мені мерехтить на кожному кроці. Ще й учора підстерігав біля роботи. Ледве втекла.
Матвій — заборонена зона. Яскравий спалах, який так само швидко згасне, я сподіваюся. З Єфимом спокійніше, врівноваженіше…

Телефон вібрує, і я зістрибую з комода.

— Я під'їхав, — звучить у слухавці улюблений голос. Зараз щось змінилося, але я не хочу надавати цьому значення.

— Хвилину, — скидаю виклик, ховаючи телефон у задню кишеню.

Натягую куртку та шапку. Двічі перевіряю, чи я зачинила двері й швидко крокую до ліфта. Дверцята роз'їжджаються і я відходжу до дальньої стіни, тисну кнопку під цифрою «один». Зажмурююсь.

Серце пропускає удар, коли ліфт смикає зупиняється поверхом нижче. О Боже! Тільки не це! Розорюю очі.

— Вітання! — усміхаючись, Матвій заходить до кабіни, звужуючи простір до якихось мізерних міліметрів. Стає нічим дихати.

— Привіт, — бубоню собі під ніс, опускаючи очі. Пальці гарячково шукають чим зайнятися і їхньою жертвою стає замок на куртці. Нервово смикаю його, відчуваючи як щоки наливаються рум'янцем.

Мені вдавалося уникати його пару днів, а тут на тобі. Зіткнулися. Він ще й при параді: легкий джемпер, чорні джинси та чорне пальто. Волосся акуратно укладено. Куди він збирався? Ні! Мене це не повинно турбувати.

Він гарний.

І в такому образі міг би легко потрапити на обкладинку журналу, не те що я. Чим я взагалі могла його зачепити?

Між нами електризується повітря. Навколо повисло дуже багато недомовленості, але я не починатиму розмову. Ні. Я збираюся зустрітися з Єфимом. Крапка.

Я взагалі не повинна думати про хлопця, який зараз зробить дірку в мені. Ось як сильно я відчуваю його погляд.

— Гарного дня, — швидко вимовляю, як тільки відчиняються двері ліфта. Вилітаю в під'їзд та швидко йду до дверей.

Єфим не повинен побачити, що ми з Матвієм, вийшли з під'їзду разом. Тоді точно не уникнути чергової хвилі ревнощів. Особисто, я налаштована на мирну розмову.

Виходжу на вулицю і негайно йду до машини мого все ще хлопця, сподіваюся... Не чую, як за мною грюкають під'їзні двері, значить Матвій вийшов слідом. Чорт!

— Вітання! — заскакую на переднє сидіння, тихенько грюкаючи дверима. — Поїхали?

Все-таки не витримую. Кидаю короткий погляд у вікно та помічаю, як Матвій підносить сигарету до губ, затягуючись.

У роті миттєво збирається слина. Дуже хочеться відчути цю гіркоту.

Матвій не відриваючи погляду і не приховуючи роздратування, дивиться на Порше, що від'їжджає, а в мене всередині починають схреститися кішки.

Чому я не можу заспокоїтись?

***
Єфим вибрав дуже красиве та затишне кафе з приголомшливим видом на місто, що розкинулося за панорамним вікном.

— Навіть не глянеш на мене? — у своїй улюбленій манері вибагливо вимовляє чоловік.

Чомусь тільки зараз я помітила всі ці «відтінки» в його словах і тоні. Раніше, я звинувачувала себе за будь-яку дрібницю та була згодна з подібним тоном, а зараз я чітко простежую неповагу, або щось дуже близьке до нього. Наче я власність, яка кров із носа повинна догоджати своєму господареві.

Ні, не подивлюсь. Зараз я волію розглядати місто з висоти пташиного польоту.

Я так і не торкнулася кави, яку він мені замовив. Раптом спалахнуло безглузде усвідомлення, що я мушу «відплатити» за неї. Зі мною творитися чорт знає що. Напевно, та розмова в машині, нанесла відбиток.

— Гаразд, раз ти мовчиш, говоритиму я.

Переводжу погляд на руки Єфима та ловлю себе на неприпустимому порівнянні. Вони не такі, як у...
Досить!

— Прости мене! — голос Юхим починає резонувати в мені. — Я — ідіот. Зірвався. Це не виправдовує мене, але останнім часом купа всього навалилася, так ще й ти олії у вогонь підливаєш.

— Яка купа? — перекладаю погляд на його шию, чіпляючись за кадик.

— Тобі це не потрібно. Не забивай голову, моїм лайном! — відмахується, а мене це злить.

— Проблеми з довірою? — кидаю позичену фразу.

Нарешті насмілююся глянути в його чорні очі й бачу, як сходяться брови на переніссі, утворюючи одну складку.

Чомусь саме зараз дурному забобону треба було спливти на поверхню свідомості нагадавши, що люди з однією складкою на переніссі схильні прожити все життя на самоті.

Не знаю правда це чи ні, але якщо Єфим так далі продовжуватиме поводитися, я — точно не його варіант. Мої виправдання скоро вичерпаються, а самобичування вичерпає себе. За це варто сказати спасибі Матвієві. З моменту нашого знайомства, я якось дивно почала дивитися на світ, ніби розплющуються очі.

— Хочеш правду? Лови! Я повівся на пропозицію Валіка провести вечір за однією цікавою грою та не розрахував свої сили. Програвся не дуже хорошій людині. — Пояснює мені як малій дитині. — А тут ще й ти зі своїм сусідом, який вічно ходить біля тебе. Мало того, що вирішила зіграти в самостійну дівчинку переїхавши в окрему квартиру, так ще й перед ним хвостом вильнула.

— Не перед ким я не виляла хвостом! — грубо відповідаю йому. До позавчорашньої ночі так точно. Та й це вже у минулому.

— Голос нарешті прорізався?

— Що означає програв? — вирішую торкнутися важливішої теми.

Раніше я за Єфимом не помічала інтересу до азартних ігор. Ще й Валентин цей… за милою посмішкою та легальним батьківським бізнесом ховається справжній бандит?

— Я просто хочу, щоб ти була поряд, — різко з'їжджає з теми, втомлено промовляючи: — Переїжджай до мене і я тоді не витрачатиму час та нерви й швидко розв'яжу проблеми.

Відповісти мені не вдається, та й нема чим. Телефон Єфими сповіщає про вхідний дзвінок і глянувши на ім'я чоловіка, що телефонує, змінюється в особі.