Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

ми наодинці з тобою: та незламна відвага, з якою ти здійснював свої подвиги, чи не була вона вибухом того тривожного й пригніченого в собі кохання, в якому ти не наважився признатися Альдонсі Лоренсо? Якщо ти був такий хоробрий перед усіма, то чи не тому, що ти показав себе боягузом перед метою своїх мрій? З найглибших глибин твоєї плоті тебе атакувало палке бажання продовжити себе, засіяти землю своїм насінням; твоє життя, як і життя всіх чоловіків, полягало в тому, щоби зробити життя вічним. А що тобі не вдалося віддати своє життя, щоби розчинити його в коханні, то ти надумав продовжити його в людській пам’яті. Як бачиш, кабальєро, прагнення до безсмертя — це не тільки прагнення продовжити рід.

Чи не тому ти став заповнювати своє дозвілля читанням рицарських романів, що виявився неспроможним зламати свою наполохану сором’язливість і наповнити його любов’ю та пестощами тієї дівчини-селянки з Тобосо? Чи не шукав ти в цьому наполегливому читанні засобів пригасити те полум’я, що спопеляло твою зранену душу? Лише нещасливе кохання спроможне принести духовні плоди. Лише тоді, коли для кохання закриті шляхи його природного розвитку, воно бризкає фонтаном у небо; лише земна безплідність приносить плоди у вічності. А твоє кохання, мій Дон Кіхоте, було нещасливим через твою нездоланну та героїчну боязкість. Можливо, ти боявся осквернити його, освідчившись тій, котра розпалила його пожежу; можливо, ти боявся першим заплямувати його, а потім змарнувати його і втратити, якби воно прийшло до свого вульгарного й узвичаєного завершення. Ти боявся вбити власними руками чистоту своєї Альдонси, вихованої її батьками у великій скромності та усамітненні.

А тепер скажи мені, чи знала Альдонса Лоренсо про твою доблесть і твої подвиги? Безперечно, якби вона про них знала, то це принесло б їй певну розвагу, бо їй було б про що базікати під час своїх вечірніх та денних розмов із приятельками та сусідками. Було б цікаво послухати, як Альдонса Лоренсо вже у свої похилі роки, сидячи біля свого домашнього вогнища поміж онуків або надвечір зі своїми балакучими кумоньками, розповідала б про пригоди та походеньки такого собі бідолашного Алонсо Кіхано, доброго чоловіка, що виїхав у світ зі списом напереваги воювати зі злом, присвятивши свої подвиги такій собі Дульсінеї з Тобосо! Чи пригадалися б їй тоді твої боязкі погляди, відважний кабальєро? Чи не сказала б вона собі десь нишком і наодинці зі собою, десь у самій глибині своєї душі: «Це через мене він схибнувся розумом»?

Ти можеш не відповідати на моє запитання, мій Дон Кіхоте, бо я чудово розумію, що то означає приносити на вівтар жертву і знати, що бог, якому той вівтар поставлено, навіть не знає про твою жертву. Я тобі вірю, хоч ти мені в цьому й не присягався, я тобі вірю твердо й без жодних сумнівів: у світі є чимало Альдонс Лоренсо, які надихають на нечувані подвиги своїх Алонсо Кіхано й потім помирають спокійно та в мирі зі своєю совістю, нічого не знаючи про те, що саме їм присвячені були ті подвиги.

Великою є пристрасть, яка проривається в широкий світ, розхитує закони, ламає правила й бурхливо розливається по світу, але вона є ще більшою, коли, боячись скаламутити себе багнюкою земель, через які має прокотитися її шалений потік, вона завихрюється, згущується й зосереджується в самій собі, наче хоче себе поглинути, намагається розпастися, але марно, і повертається всередину та перетворює серце на неозору пустку. Хіба з тобою не сталося саме так?

А зараз підійди до мене ще ближче, мій Дон Кіхоте, і скажи мені так, аби тебе почуло лише моє серце: а потім, коли тебе звеличила Слава, чи не зітхав ти глибоко у своїй душі, згадуючи про те кохання, яке прийшло до тебе у твоїй зрілості? Чи не віддав би ти всю свою Славу за один погляд, тільки за один ніжний погляд Альдонси Лоренсо? Якби вона, мій бідолашний ідальго, якби вона помітила твоє кохання, сповнилася співчуттям до тебе, і прийшла до тебе одного дня, й розкрила тобі свої обійми, й розтулила губи, кличучи тебе своїм поглядом, якби вона віддалася тобі, вкинувши тебе у стан глибокої радості й сказавши тобі: «Я зрозуміла, що ти кохаєш мене, йди до мене і не страждай», — чи став би ти шукати способу, щоб обезсмертити своє ім’я і здобути славу? Але в такому разі чи не розвіялося б умить твоє зачарування? Мені здається, що тепер, коли ти носиш у своїх грудях свою Дульсінею, і вона переносить пам’ять про тебе зі сторіччя в сторіччя, мені здається, що тепер тебе огортає певна меланхолійна туга на думку, що ти вже не можеш ані відчути на своїх грудях обійми, ні на своїх губах поцілунок Альдонси, цей поцілунок, який помер, ще й не народившись, ці обійми, які мали стати вічними, але так і не відбулися, цей спогад про потаємну надію, якою ти мовчки втішався на самоті зі собою.

Скільки бідолашних безсмертних смертних, спогад про яких зберігається в пам’яті людей, віддавали це безсмертя імені та слави за один поцілунок, за один тільки поцілунок, про який вони мріяли протягом усього свого смертного життя! Повернутися до життя видимого й земного, знову зустрітися з величною миттю, яка, здійснившись одного разу, більше не повертається, зламати ганебний страх, переступити через неясне відчуття поваги або порушити закон і після цього навіки розчинитися в обіймах жаданої!..

Тоді як Дон Кіхот розмовляв із Вівальдо про Дульсінею Тобоську, Санчо, добрий Санчо, думками своїми підтвердив, що здатен на дивовижну віру. Як ото Симон-Петро, який навіть попри своє бажання поставити шатра на вершині гори Фавор, аби жити там спокійно й без страху, і попри відмову від свого Вчителя, був тим, хто ставився до Нього з найпалкішою вірою і палко його любив, так і Санчо ставився до Дон Кіхота з вірою, яка не знала сумнівів. Тому коли всім, хто слухав розмову між Вівальдо й кабальєро, «і навіть козарям та вівчарям, ясно стало, що в Дон Кіхота не всі дома, один лише Санчо Панса, — розповідає нам Сервантес, — брав за щиру правду все, що пан його торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що». О добрий Санчо, о хоробрий Санчо, о донкіхотський Санчо! Твоя віра тебе врятує. Бо якщо дуркуваті толедські торговці просили Дон Кіхота, як колись юдеї просили Ісуса, подати їм якийсь сигнал, аби вони могли повірити,