Читати книгу - "Знак біди"

— не до себе, до нього. Скільки днів уже без гарячого, на сухому та й на сухому, а в нього ж хворий шлунок — бідний старий Петрик! Іншим разом став би нарікати, скаржитись чи докоряти їй, а тепер он, сама покора. Дожився! Але й вона дожилася. Від учора в роті й ріски не було, і тепер зачерствілий шматок хліба видався їй небувало смачним. Вона прилягла на сінничок, прикривши ноги ватянкою, й, потроху відламуючи од того шматка, клала в рот, тихо жувала. Та над усе вона слухала. На подвір’ї і в палатці, мабуть, уже заспокоїлись, але через сіни в хаті було чути неголосну вечірню гутірку двох чи трьох осіб — сон до них не йшов. А їй дуже треба було, аби вони там поснули, у неї все буйніше розростався таємний і страшний задум, від якого іноді брали дрижаки, але, знала вона, зректись його їй уже несила. Зрештою, вона й не думала зрікатись, вона збирала сили, щоб здійснити його, навіть коли б і знала певно, що потім це їй вилізе боком. Правда, поки що не можна було й рипатись; поки вони там не сплять, вона не могла вийти з комірчини. Та вона вміє чекати. Вона все життя тільки й робила, що чогось чекала, часом зовсім по-дурному й марно, а іноді їй таки щастило. Однак вона рідко коли відмовлялась від своїх задумів, бо часто відмовитися від них їй було важче, ніж здійснити.

Хліб вона доїла весь і тихенько лежала без сну, не рухаючись на своєму сінничкові. Не знати, чи спав Петрик, але його також не було чути — ні духу ні руху, мабуть, таки заснув. Гаркаве ґерґотіння в хаті, здається, також затихло — чи не поснули й там? Полежавши ще кілька хвилин, вона тихенько встала і, спершись рукою об стіну, глянула у віконце — ні, на подвір’ї й досі блищала на траві яскрава смуга світла, прорізана уздовж чорною тінню від рами, дальшим кінцем майже сягаючи тину з відрами. Гвинтівки звідси не було видно, але, відчувала вона, та висіла на колишньому місці. Степанида глянула навкіс в один бік двору, в другий — ніде не було видно ні душі. Тоді вона знову лягла на сінничок, подумавши: зрештою, рано чи пізно полягають і ті, в хаті. Треба чекати.

Вона полежала ще з годину, вслухаючись у близькі й далекі звуки ночі. Десь, мабуть, на Висілках чи в Заболотті за яром довго, в’їдливо брехав собака, аж розривався з люті, потім якось раптово дзявкнув і затих — побитий чи спущений з припону. Розмова в хаті затихла, але разів зо два там почулись кроки — коротке важке гупання чобіт по дошках підлоги, брязнули двері, хтось вийшов надвір, але швидко повернувся до хати. З того, як, моргнувши, зник тьмяний відлиск на чорному сволоку комірчини, вона зрозуміла, що нарешті там вимкнули світло, всюди стемніло — у сінях, у хаті й на подвір’ї запанувала темрява глупої осінньої ночі. Степанида ще довго лежала без сну, краєм свідомості гірко переживаючи сумні події минулого дня: свої хитрощі з тим молоком, котрі, либонь, і згубили Бобовку, сплюндрування садиби, стрілянину по курях, її несподіваний успіх із поросятком. Може, хоч воно вціліє, коли ці не доберуться до яру, не викурять його з борсукової нори. Так думала вона про все, а сама мимоволі збиралася з духом, щоб нарешті наважитись.

Однак вона, здається, трохи задрімала й підхопилася від якогось підсвідомого внутрішнього поштовху, прислухалась. Під жорнами тихенько дряпав пацюк та сипливо, з присвистом дихав на діжках Петрик. Вона сіла на ослоні, спустила ноги долі. Тепер уже нічого не було в її бажаннях, окрім упертої жаги тиші, аби зробити те, що вона вже не могла не зробити. Ніби не з власної волі, а за чиїмось залізним примусом вона ступила до дверей, тихесенько, як тільки можна було, повернула засув і прочинила старі, з дубових дощок збиті двері комірчини. Добре, що вони не скрипнули, лишень прошаруділи трохи, і вона лишила їх так, незачиненими. Потім вона навшпинячки наблизилась до відчинених сінешніх дверей, куди трохи задував вітер, прислухалася. В хаті хтось сонно хропів — не те що дуже, а так, спокійно й рівно, і це подало їй надію. Мабуть, треба сміливіше. Що вона, зрештою, не має права у своїй потребі вийти з хати надвір, хіба вона перестала бути людиною? Ну й що, що війна, німці. Жили люди до цієї війни й, мабуть, житимуть і потім, а ось чи доведеться оцим жити, ще невідомо. Хто з рожном на інших поліз, той сам на нього напореться. Тихесенько ступаючи, вона зійшла з камінних приступок на прихололу вже землю подвір’я, по зимнуватій вологій траві забігла за ріг на дривітню й там зачаїлася: здалося, в палатці хтось щось буркнув. Але це, мабуть, уві сні, жодного вартового на подвір’ї ніде не було видно, й це її трохи підбадьорило. Звичайно, почувалися вони впевнено, ніби господарі. Та й чого їм боятись, хто їм тут міг зашкодити?

А вона дуже боялася, може, так, як не боялася ніколи в житті, особливо коли вийшла з дривітні й тремтячими ногами, аж заточуючись, добігла до тину. Їй не треба було роззиратись у пітьмі, вона точно знала, де було те місце, і відразу намацала рукою гвинтівку, вхопила її за тонкий ствол. Гвинтівка виявилась важчою, ніж вона думала; коли б, стукнувши, вона не підняла всіх на ноги. Це трохи збентежило Степаниду, але змінити намір вона вже не мала сили — навшпиньки добігла до криниці і опустила в зруб гвинтівку. Перед тим як зовсім випустити її з руки, кинула погляд на хату й похилу горбовинку палатки, але там було по-нічному спокійно, ніхто ніде не з’являвся, і вона розняла пальці.

Степанида вже відскочила од криниці, коли десь у глибині глухо і глибинно бовтнуло, здалося, жахливо-голосно бовтнуло, але вона швиденько добігла до комірчини й попід стіною прошмигнула до сіней. Тільки тепер налякалася, намацавши зачинені двері до комірчини, але згадала, що вони іноді зачинялися самі, і тепер тремтячими руками відчинила їх за дерев’яну ручку.

Перш ніж причинити двері комірчини зсередини, хвильку побарилася — ні, скрізь було тихо; здається, вдалося. «Що ж тепер завтра буде?» — немов у лихоманці тремтячи всім тілом, думала вона й, може, тільки зараз перелякалася по-справжньому. Жах опанував її з такою силою, що вона дрібно