Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Однокімнатна

Однокімнатна квартира, безрадісне житло нашої богоспасенної країни, метафора життя без права на приватність. Бо ж в однокімнатній квартирі рідко коли проживає одна особа. Як мінімум дві, а то й три. Буває, й більше. Мешканці безпорадно ремонтують своє убоге житло, безнадійно обклеюють його барвистими шпалерами, хтось навіть чіпляє кришталеву люстру на стелю тої єдиної кімнати. І обставляли ж її меблевими стінками і кріслами-ліжками, і встеляли килимами, і вішали на вільні квадрати стін дерев’яні панно й чеканки. І нічого не допомагало. Все одно однокімнатна квартира — це безнадія. В однокімнатній — завжди погано. З неї завжди хочеться скоріше йти геть, навіть якщо до неї тільки-но зайшов.

Коли дзвониш у ці двері, знаєш: за ними однокімнатна. Праворуч — двокімнатна, ліворуч — трикімнатна. А ця — однокімнатна. Весь житловий масив забудовано тими п’ятиповерхівками, в яких так багато однокімнатних квартир площею 17,5 квадратних метрів, де кухня — 6,5 квадратних метрів. Крихітний передпокій, заповнений самими дверима: до кімнати, до кухні, до санвузла, до комори, плюс вхідні двері. І раптом тобі відчиняють, і потрапляєш у простір, тим і привітніший, чим несподіваніший. Вас запрошують присісти на диванчик, пропонують кави. В цій затишній міні-вітальні відмовитись від кави просто неможливо. Так, тут нема вікон. Але лампи денного освітлення вмонтовано так, ніби світло ллється просто з неба. Шафки, шухлядки до стелі і дзеркальні смуги між плитками.

Господиня цього мешкання вже давно звикла до ошелешених поглядів гостей. І як з такого убогого житла можна було зробити щось путнє? Не знаю, чи всім, хто, буває, завітає в її дім, вона розповідає історію свого житла. Але історія така.

— Оце після розлучення з чоловіком ми з донечкою опинилися тут. Жили у великому помешканні на Великій Житомирській разом з його батьками. А потім нас там бачити не хотіли. І нам з дочкою купили цю однокімнатну, і щоб ми на Велику Житомирську носа не потикали. Спочатку то був шок для нас обох, а потім потроху стали звикати. А тоді, коли прожили тут років два, з’явився він, наш другий тато. Його так само виставили з великої хати в центрі, мовляв, їдь у своє село. І два роки він тут жив — і зробив нам отаку красу. Погляньте! Оскільки кухонний простір винесено сюди, то з кухні вийшла ще одна спаленька! І ось ще одна! — господиня показує обидві кімнатки, які, попри невеликий метраж, виглядають просторими й світлими через те, що все стоїть на своїх місцях.

— Коли він прийшов до нас жити, донечці було чотирнадцять років. Така красунечка була! Вона й зараз гарна, але тепер вона доросла, а тоді!.. Її батько побачив нас на вулиці, то зразу виліз з машини, поліз її лапати! Як нахабний кавалер! Я йому кажу: «Іди геть!» А він каже: «Я батько, мені можна!» А я йому: «...ти вигнав нас зі свого дому, то й не лізь!» А от він — він ніколи жодного хтивого погляду на дівчинку! Перше, що він зробив, коли прийшов до нас, — відправив нас на все літо до моря. І зробив оце перепланування. Окрему спальню донечці, окрему нам, — жінка схлипнула. — Звичайно, він за літо всього зробити не встиг. Але нові стіни й двері спорудив ще тоді. Щоб у донечки був свій куток. І щоб вона не була на кухні, чи ми на кухні, як воно є в багатьох, хто живе у малій хаті з великими дітьми. Спочатку він повністю обладнав кімнатку для неї. Ось, гляньте, це оця кімната! І не скажеш, що раніше була кухнею! Все влізло: і диванчик, і столик, і шафа, і поличка для книг! До неї навіть друзі приходили в гості, та нікому не заважали! Двері зачинили, і в них там свій маленький світ! А він стільки, скільки жив тут, до пізньої ночі після роботи приводив до ладу оцю вітальню. Іноді лягав, коли я вже засинала. Тихенько лягав поряд, щоб не розбудити.

Я слухаю і думаю, що до коханої жінки лягають не так, навіть і пізно вночі після тяжкого й тривалого трудового дня. Але ж вітальню оздоблено справді з любов’ю. З фантазією і з любов’ю. Інша річ, кого або що любив той загадковий чоловік, про якого, схлипуючи від давніх роз’ятрених ран, розповідає мені господиня цього житла. Чи всім, хто випадково завітає в якійсь справі до її оселі, вона розказує історію його нестандартності?

— А потім він зник. Отак взяв і зник. Ще напередодні він приладнав дверцята до цієї шафки. Вранці пішов ніби на роботу, а ввечері не прийшов. Я була певна: щось сталося. Обдзвонила всі швидкі, всі морги. Ніде його не було. Ніхто зі спільних знайомих нічого не знав. Звернулись до його колишньої жінки, вона сказала, що їй байдуже, де він. У неї і без нього повно справ. Я ще тоді подумала: «Може, то вона йому допомогла піти з цього світу? Та який їй був сенс?» А скільки у світі всякого трапляється, чого пояснити не можна? Чого нас із Великої Житомирської сюди переселили? Який в тому був сенс? Я раніше думала: «Сенс у тому, що я його зустріла...» Так і вона. Помстилася йому за щось. Бо занадто байдуже говорила про нього: «Як потрапив під машину, то така його доля». Я б про свого бувшого так не змогла б. Коли його батько помер, я його цілий день поминала.

— Але він не загинув? — обережно питаю я про того, хто так любовно все зробив у житлі цієї жінки.

— Я досить довго не знала, чи він живий. Дочка сказала: «Він не лишив тут нічого з речей». Ось лише цю сорочку. Це та, в якій він спав останню ніч у цій кімнаті, — і жінка виносить зі спальні, яку щойно показувала мені, картату чоловічу сорочку. Можливо, вона так і не випрала її відтоді. — А все інше зі свого одягу він... і правда... виніс з дому раніше, ми з дочкою й не помітили, коли...

— Тобто, виходить, він намітив втечу.

— Виходить, що намітив. Але він не пішов, поки не закінчив усе це. Він залишив себе у цьому всьому.

У жінки тремтить голос. З одного боку, мені незручно розпитувати її. А з іншого, вона вельми заінтригувала мене своєю розповіддю. Куди міг зникнути чоловік, який в