Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— Еге, я знаю, на що це схоже. Скажи комусь, що ти помер, і вони дивляться на тебе, ніби привида побачили, — продовжував пан Шкарбан.

Кошіль усвідомив, що говорити з паном Шкарбаном — це майже те саме, що говорити з Архіректором. Насправді неважливо, що ви кажете, бо він не слухає. Лише у випадку Маструма Ридикуля це було через те, що його це не обходило, тоді як Редж Шкарбан насправді був на вашому боці розмови, але десь всередині власної голови.

— Еге, правда, — сказав Кошіль, здаючись.

— Насправді ми вже закінчуємо, — сказав пан Шкарбан. — Дозволь тебе представити. Панове, це... — він завагався.

— Бук. Кошіль Бук.

— Брат Кошіль, — сказав пан Шкарбан, — прошу вітати його в «Новому початку».

Розгублений хор погукав «Здоров». Великий і досить волохатий молодий чоловік у кінці ряду зустрівся з Кошелем очима і закотив власні жовті очі в театральному жесті розуміння.

— Це брат Артур Мигаль...

— Граф Нефартить, — різко сказав жіночий голос.

— І сестра Дорін — тобто графиня Нефартить, звісно.

— Честь імєю рекомендовать сібя, — сказав жіночий голос, і невисока пухка жінка, яка сиділа поруч із невисокою пухкою постаттю графа, простягла унизану перснями руку. Сам граф знервовано посміхнувся Кошелю. Здавалося, він убраний у фрачний костюм, пошитий на чоловіка на кілька розмірів більшого.

— І брат Причепа...

Стілець був порожній. Але глибокий голос із пітьми під ним сказав.

— Добривечір.

— І брат Люпин.

М’язистий, волохатий юнак із довгими іклами й загостреними вухами гаряче потис руку Кошелю.

— І сестра Друль. І брат Ґорпер. І брат Іксоліт.

Кошіль потис багато варіацій на тему рук. Брат Іксоліт тицьнув йому маленький шматочок жовклого паперу. Там було написано одне слово: «ОоооЕеееОоооЕеееОоооЕЕЕее».

— Перепрошую, що сьогодні нас так небагато, — сказав пан Шкарбан, — я старався, але боюся, деякі люди не готові зробити зусилля.

— Е-е-е... мертві люди? — спитав Кошіль, все ще дивлячись на записку.

— Байдужість, я б сказав, — гірко сказав пан Шкарбан, — як рух може розвиватися, якщо люди просто лежать лежнем цілий час?

Люпин почав несамовито подавати сигнали «не дай йому почати» за спиною пана Шкарбана, але Кошіль не зумів вчасно зупинитися.

— Який рух? — сказав він.

— Права мертвих, — негайно сказав пан Шкарбан, — я дам тобі мою листівку.

— Але, я певен, е, мертві люди не мають прав? — сказав Кошіль. Кутиком ока він помітив, як Люпин прикрив рукою очі.

— Прав, хоч вмри, — сказав Люпин, його обличчя не мало жодного виразу. Пан Шкарбан глипнув на нього.

— Байдужість — повторив він, — завжди те саме. Зі шкіри пнешся, усе для людей, а вони тебе цураються. Чи відомо вам, що люди можуть казати про вас що завгодно й віднімати ваше майно, лише тому, що ви мертві? Й вони...

— Я думав, що більшість людей, коли помирають, просто... знаєте... мертві, — сказав Кошіль.

— Це лінощі, — сказав пан Шкарбан, — вони просто не хочуть зробити зусилля.

Кошіль ніколи не бачив, щоб хтось був настільки пригніченим. Редж Шкарбан, здавалося, всох на кілька сантиметрів.

— Як довго ви вже не мертвий, Кошелю? — сказала Дорін із удаваною веселістю.

— Зовсім трохи, — сказав Кошіль із полегшенням, мов скинув цілу тонну. — Мушу сказати, що це виявилося зовсім інакше, ніж я уявляв.

— Звикнете, — похмуро сказав Артур Мигаль, він же Граф Нефартить. — Бути не-мертвим — це останній писк. Просто, як зі скелі стрибнути. Ми всі тут не-мертві.

Люпин покашляв.

— Крім Люпина, — сказав Артур.

— Мене скоріше можна назвати почесним не-мертвим, — сказав Люпин.

— ...як вовкулаку, — пояснив Артур.

— Я подумав, що він вовкулака, щойно побачив його, — сказав Кошіль, киваючи.

— На кожну повню, — сказав Люпин, — регулярно.

— Ви починаєте вити й обростати волоссям, — сказав Кошіль.

Всі похитали головами.

— Е, ні, — сказав Люпин. — Я скоріше наче припиняю вити й тимчасово втрачаю якусь частину волосся. Це збіса незручно.

— Але я думав, на повний місяць ви, прості вовкулаки, завжди...

— Халепа Люпина в тому, — сказала Дорін, — што він, понімайотьо, зайшол не з того боку.

— Технічно я вовк, — сказав Люпин. — Смішно, справді. Кожної повні я перетворююся на вовколюда. Решту часу я просто... вовк.

— От тобі й маєш, — сказав Кошіль. — Це мусить бути жахливою халепою.

— Найгірша частина — це штани, — сказав Люпин.

— Е-е-е... правда?

— О так. Розумієте, в людських вовкулак усе гаразд. Вони просто носять власний одяг. Я маю на увазі, він може трохи подертися, але він принаймні завжди під рукою, правда? Тоді як щойно я побачу повний місяць, наступної миті я вже ходжу й говорю, і я однозначно у великій халепі внаслідок обмеженості доступних штанів по сусідству. Тож я маю тримати пару десь у заначці. Пан Шкарбан...

— ...зви мене Редж...

— ...дозволяє мені тримати пару в нього на роботі.

— Я працюю в морзі на вулиці В’язів, — сказав пан Шкарбан, — і мені не соромно. Воно варте того, щоб врятувати брата чи сестру.

— Перепрошую, — сказав Кошіль. — Врятувати?

— Я той, хто пришпилює картки під віко, — сказав пан Шкарбан. — Хтозна, як обернеться. Спробувати варто.

— І часто щастить? — сказав Кошіль. Він оглянув кімнату. Його тон мав натякнути, що це була більш-менш велика кімната, і в ній було лише восьмеро людей, дев’ятеро, включаючи голос з-під стільця, який тільки за припущенням належав особі.

Дорін з Артуром обмінялися поглядами.

— З Артуром повізло, — сказала Дорін.

— Прошу мені вибачити, — сказав Кошіль — не можу припинити думати... ви двоє... е-е-е... не вампіри часом?

— Таки-так, — сказав Артур, — переважно на жаль.

— Ха! Ти нє должон гаваріть такого чортовиння, — пихато сказала Дорін, — ти должон гордитися своїм блогородним насліддям.

— Блогородним насліддям? — спитав Артур.

— Вас кажан покусав чи щось таке? — швидко спитав Кошіль, тривожачись, щоб не стати причиною жодних сімейних незлагод.

— Ні, — сказав Артур, — юрист. Я отримав цього листа, бач? Із розкішною восковою печаткою й таке інше. Бла-бла-бла... пра пра дід... бла-бла-бла... єдиний живий родич... бла-бла-бла... насамперед прийміть