Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

— Гм. Як? Як... саме?

Йому сказали: Ми просимо вибачення за нещодавні збої в обслуговуванні.

— Збої? — сказав Архіректор, тепер остаточно збентежений. — Ну, гм. Я не впевнений, що були... я маю на увазі, звісно, хлопчина завжди тинявся без діла, але більшість часу ми заледве...

Йому сказали: Це все й було найбільшим безладом.

— Невже? Хіба? О, ну, не можна підтримувати безлад, — сказав Архіректор.

Йому сказали: Це, певно, було жахливо.

— Ну, я... це все... я гадаю, ми... я не впевнений... невже було?

Йому сказали: Але тепер тягар скинуто. Возрадуйтесь. Це все. Буде короткий перехідний період, перш ніж придатний кандидат виявить себе, і потім звичайне обслуговування буде відновлено. Тим часом ми просимо вибачення за всі неминучі незручності, спричинені надлишковими проявами життя.

Постать заколивалась і почала блякнути.

Архіректор розпачливо замахав руками.

— Чекай! — сказав він. — Ти не можеш так піти! Я наказую тобі лишитися! Яке обслуговування? Що це все означає? Хто ти?

Каптур повернувся до нього передом і сказав: Ми ніщо.

— Користі з цього! Як тебе звати?

Ми забуття.

Постать зникла.

Чарівники вмовкли. Паморозь в октограмі почала знову розчинятися в повітрі.

— Ох-хо-хо, — сказав Скарбій.

— Короткий перехідний період? То ось що це таке? — сказав Декан.

Підлога струснулася.

— Ох-хо-хо, — знову сказав Скарбій.

— Це не пояснює, чому все живе власним життям, — сказав Верховний верховик.

— Стривайте... стривайте, — сказав Ридикуль, — якщо люди доживають віку і залишають власні тіла і все таке інше, але Смерть не забирає їх...

— Це означає, що вони товчуться над нами, — сказав Декан.

— Не маючи де подітися.

— Не тільки люди, — сказав Верховний верховик. — Усе має лишатися. Кожне, що помирає.

— Наповнюючи світ життєвою силою, — сказав Ридикуль.

Чарівники говорили монотонно, думка кожного забігала поперед розмови до віддаленого жаху її висновків.

— Тиняючись без діла, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— Привиди.

— Активність полтерґейстів.

— От тобі раз.

— Хоча стривайте, — сказав Скарбій, який нарешті наздогнав події, — чому це має нас турбувати? Нам нема чого боятися мертвих, правда? Зрештою, вони всього лиш люди, які померли. Вони просто звичайні люди. Люди, як ми.

Чарівники подумали про це. Подивилися один на одного. І закричали, всі одночасно.

Ніхто зовсім не згадав про придатних кандидатів.

* * *

Віра — одна з наймогутніших життєвих сил у багатосвіті. Може, вона й не зовсім спроможна зрушити гори. Але вона може створити того, хто може.

Люди мають зовсім неправильне уявлення про віру. Вони гадають, що вона працює задом наперед. Вони гадають, послідовність така: спершу об’єкт, потім віра. Насправді, вона працює в іншому напрямку. Віра хлюпочеться в небесних сферах, як грудка глини, що кружляє на гончарному колесі. Наприклад, так було створено богів. Вони достеменно мали бути створені їхніми власними вірянами, адже короткий підсумок життів більшості богів передбачає, що їхнє походження точно не може бути божественним. Вони схильні робити точно те саме, що б робили люди, якби була змога, особливо коли це стосується німф, золотих дощів і побивання ворогів.

Віра створює інші речі.

Вона створила Смерть. Не смерть, що є просто технічним терміном для стану, спричиненого тривалою відсутністю життя, але Смерть як особу. Він розвивався, умовно кажучи, укупі з життям. Щойно живі істоти навіть віддалено усвідомили поняття раптового переходу в неживу істоту, виник Смерть. Він був Смертю задовго до того, як люди якось почали на нього зважати, вони тільки допасували форму і всю цю катавасію з косою і мантією особі, якій вже було мільйони років.

А тепер він пішов. Але віра не зупинилася. Віра спрямовується актом вірування. І оскільки точку концентрації віри було втрачено, виникла нова точка. Поки маленька, не дуже могутня. Особисті смерті кожного виду, більш не об’єднані, а відособлені.

У струмку, чорно-лускатий, плавав новий Смерть Одноденок. У лісах, невидимий, всього лиш створіння-звук, витав стук-стук-стук Смерті Дерев. Крізь пустелю цілеспрямовано рухався темний порожній панцир, на сантиметр над землею... Смерть Черепах.

Смерть Людства поки ще був незавершений.

Люди можуть вірити в деякі дуже складні речі.

Це як різниця між базарним і дизайнерським одягом.

* * *

Звук металу припинив лунати з провулка.

Настала тиша. Це був саме той різновид тиші, коли щось не створює жодного шуму.

І, нарешті, пролунав дуже слабкий дражливий звук, що розчинився вдалині.

* * *

— Не стій у проході, друже. Не заступай дороги. Проходь усередину.[27]

Кошіль Бук блимав очима в мороці.

Коли його очі призвичаїлися, він виявив півколо стільців у досить порожній і запиленій кімнаті. Всі вони були зайняті.

В центрі — умовно кажучи, у фокусі півкола — був маленький стіл, за яким хтось сидів. Тепер усі приступали до нього, із витягнутими руками й широкими усмішками на обличчях.

— Не кажи, дайте вгадати, — сказали вони. — Ти зомбі, правильно?

— Е-е-е, — хай там як, Кошіль Бук ніколи раніше не бачив нікого з такою блідою шкірою. Або того, хто носив одяг такий, ніби його прали лезом бритви, і пахнув, ніби хтось в ньому не тільки помер, але й посмертно розклався. Або того, хто виставляв напоказ значок «Я щасливий із того, що мертвий!»[28].

— Я не знаю, — сказав він, — гадаю, що так. Але вони поховали мене, бачте, і там була записка... — він виставив її попереду, як щит.

— Звісно, вона там була. Звісно, вона там була, — сказала постать.

«Він захоче, щоб я потис йому руку, — подумав Кошіль. — Якщо я це зроблю, то все закінчиться тим, що в кінці рукостискання я матиму більше пальців, ніж на початку. О, святі небеса. Невже цим все й закінчиться?»

— І я мертвий, — бездарно закінчив він.

— І смертельно втомився, що тобі тичуть цим у ніс, еге ж? — спитав дехто зі шкірою зеленавого відтінку. Кошіль дуже обережно потис його руку.

— Не зовсім смертельно...

— Зви мене Шкарбан. Редж Шкарбан.

— Бук. Кошіль Бук, — сказав Кошіль. — Е...

— Еге, завжди те саме, — гірко сказав Редж Шкарбан. — Щойно ти помреш, люди просто не хочуть з тобою знатися, правда? Поводяться так, ніби ти підхопив якусь погану болячку. Смерть із кожним може трапитися, правда?

— Із усіма, я