Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми поговорили ще півгодини, але я абсолютно не пам’ятаю, про що. Коли розмову було завершено, я спробував подзвонити додому до мами Таббі. Її наймолодша сестра Марселла сказала, що Таб уже поїхала. Я ходив туди-сюди по квартирі в шкарпетках, мене розпирало від хороших новин, а не було кому їх розказати. Мене аж трусило. Нарешті я нап’яв черевики й пішов у місто. Єдиним, що працювало зараз на Головній вулиці Бангора, виявилась крамниця дріб’язку «LaVerdiere’s». Я раптом відчув, що мушу купити Таббі подарунок на День матері, щось дике та екстравагантне. Я старався, але ось вам одна життєва істина: в «LaVerdiere’s» не продається нічого дикого та екстравагантного. Я зробив усе, що міг. І купив їй фен.
Коли я прийшов додому, вона вже була на кухні, розпаковувала дитячі сумки та підспівувала радіо. Я вручив їй подарунок. Вона подивилась, ніби вперше в житті бачила фен. «Це нащо?» — запитала вона.
Я взяв її за плечі. Розказав про продаж прав. Вона не зрозуміла з першого разу. Тож я розказав їй іще раз. Таббі кинула через моє плече погляд на нашу гівняну маленьку чотирикімнатну квартирку, як я перед цим, і розплакалася.
32Я вперше напився в 1966 році. Це сталося в останній рік школи, коли ми з класом поїхали у Вашингтон. Ми їхали автобусом: сорок дітей і троє дорослих супровідників (одним із них був Биток) — та провели першу ніч у Нью-Йорку, де закон дозволяв пити з вісімнадцяти років. Завдяки поганим вухам і паршивим мигдаликам мені вже було майже дев’ятнадцять. Вистачало з запасом.
Ті з нас, кому хотілося пригод, знайшли алкогольну крамницю за рогом готелю. Я кинув оком по полицях, пам’ятаючи, що кишенькових грошей у мене геть небагато. Там було стільки всього — стільки пляшок, стільки марок, стільки цін, вищих за 10 доларів. Урешті я здався і запитав у продавця (типового лисого, знудженого чоловіка в сірій одежині — такі, думається мені, продавали зеленим юнакам їхню першу пляшку ще на зорі комерції), що є дешевого. Не кажучи ні слова, він поставив півлітрову пляшку віскі «Old Log Cabin» на килимок «Winston» біля каси. На ціннику було написано «$1,95». Ціна якраз.
Маю спогад, як пізніше того вечора — чи вже рано наступного ранку — мене ведуть у ліфт Пітер Гіґґінс (син Битка), Бутч Мішо, Ленні Партрідж та Джон Чізмар. Цей спогад більше схожий на сцену з телесеріалу, а не на реальну згадку. Я ніби вийшов за межі тіла та спостерігаю за всім збоку. Всередині мене лишилося зовсім трішки. Якраз щоб усвідомлювати, що мені глобальний, може, навіть галактичний пиздець.
Камера спостерігає, як ми підіймаємося на поверх, де поселили дівчат. Камера спостерігає, як мене носить туди й сюди коридором, наче пересувну виставку. При цьому доволі потішну. Дівчата в нічних сорочках, халатах, бігуді, кольдкремах. Вони всі сміються з мене, але їхній сміх здається більш-менш добродушним. Звук приглушений, ніби я чую їх крізь шар вати. Я намагаюся сказати Керол Лемке, що обожнюю, як вона укладає волосся, і що в неї найгарніші блакитні очі на світі. У мене виходить щось типу: «Уги-вуги-блакитні очі, вуги-руги-на світі». Керол сміється та киває, ніби все розуміє. Я дуже щасливий. Світ, безсумнівно, бачить придурка, але це щасливий придурок, і всі його люблять. Я кілька хвилин намагався сказати Ґлорії Мур, що знайшов «Таємне життя Діна Мартіна».
Через якийсь час після цього я у себе в ліжку. Воно стоїть нерухомо, але кімната починає крутитися довкола нього, швидше й швидше. Мені спадає на думку, що вона крутиться, як диск мого фонографа «Вебкор», на якому я раніше програвав Фетса Доміно, а тепер кручу Ділана та «Dave Clark Five». Кімната — це диск, а я — вісь, і дуже скоро вісь почне скидати платівки.
Я ненадовго відключаюся. Прокидаюся, стоячи на колінах у туалеті кімнати на двох, яку ділю зі своїм другом Луїсом Пертінгтоном. Я без поняття, як сюди дістався, але добре, що дістався-таки, бо унітаз повен яскраво-жовтого блювотиння. «Схоже на „Niblets“[106]», — думаю я, і цього вистачає, щоб знову почати ригати. Не виходить нічого, крім ниток слини зі смаком віскі, але відчуття в голові таке, ніби вона зараз вибухне. Не можу йти. Я повзу назад до ліжка, в очі лізе спітніле волосся. «Завтра буде краще», — думаю я і знову відключаюся.
Вранці мій шлунок уже трохи вгамувався, але діафрагма болить від блювання, а голова пульсує, ніби в мене повний рот хворих зубів. Мої очі перетворилися на дві лупи: гидотно-яскраве ранкове світло заходить крізь готельні вікна та, сконцентроване ними, палить мені мозок.
Про участь у запланованих на той день подіях — прогулянці по Таймс-сквер, мандрівці на човні до Статуї Свободи, підйомі на Емпайр-стейт-білдинг — не було й мови. Ходити? Буе. Човен? Двічі буе. Ліфти? Буе в четвертому степені. Боже, я ледве можу ворухнутися. Я вигадую якусь нікчемну відмовку і проводжу весь день у ліжку. Пізно пополудні мені стає трохи краще. Я вдягаюся, повзу до вестибюля в ліфті, опускаюся до першого поверху. Їсти все ще неможливо, але я вірю, що готовий до імбирного елю[107], сигарети та журналу. І кого б це я ще побачив у фойє в кріслі з газетою, як не містера Ерла Гіґґінса Битка. Я проходжу повз нього як тільки можу тихесенько, але це не допомагає. Коли я повертаюсь із сувенірної крамнички, він сидить, поклавши газету на коліна, і дивиться на мене. У мене в шлунку ніби камінь виріс. Знову проблеми з директором, можливо, навіть гірші, ніж ті, що були через «Сільські риглі». Він підкликає мене до себе, і я виявляю дещо цікаве: містер Гіґґінс насправді — нормальний дядько. Він добряче мені всипав за мою бешкетну газету, але, мабуть, то міс Марґітан наполягла. До того ж мені було лише шістнадцять.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про письменство. Мемуари про ремесло», після закриття браузера.