Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

— Шістдесят тисяч доларів? — вона була майже шокована. — Хіба така сума взагалі реальна?

Я сказав, що реальна — малоймовірна, але можлива. А ще я нагадав їй, що за моїм контрактом я отримую 50 % від продажу прав на м’яке видання, це означає, що, коли «Ballantine» або «Dell»[103] таки заплатять шістдесят штук, ми отримаємо лише тридцять. Таббі не удостоїлася на це відповісти — і не треба було. Тридцять тисяч доларів — це сума, яку я міг заробити за чотири роки вчителювання, навіть з урахуванням щорічного підвищення зарплатні. Це було багато грошей. Нехай це був повітряний замок, але то була ніч наших мрій.

«Керрі» потроху повзла до публікації. Ми витратили аванс на нову машину (зі стандартною коробкою передач, яку Таббі ненавиділа та крила всіма барвами своєї робітничої лайки), і я підписав учительський контракт на 1973–1974 навчальний рік. Я писав новий роман, своєрідне поєднання «Пейтон-Плейс»[104] і «Дракули»; я назвав його «Друге пришестя». Ми повернулися до Бангора, оселились у квартирі на першому поверсі. Це була така яма, але ми були знову в місті, машина була на справжній гарантії, і в нас був телефон.

Правду кажучи, «Керрі» майже зовсім випала з поля моєї уваги. Я був по вуха заклопотаний дітьми — як шкільними, так і домашніми, — а ще почав переживати за маму. Їй був шістдесят один рік, вона, як і раніше, працювала в Пайнлендському навчальному центрі[105], була весела як ніколи, але, казав Дейв, часто почувалася зле. На столику при ліжку в неї була гора сильнодійних знеболювальних, і він боявся, що в неї якась серйозна недуга. «Вона завжди диміла, як паровоз, сам знаєш», — говорив Дейв. Але хто б казав — він і сам димів, як паровоз (і я теж, а моя дружина ненавиділа пов’язані з цим витрати і постійний попіл скрізь), проте я знав, про що він. І хоч я жив не так близько до неї, як Дейв, і бачив її не так часто, але під час останньої зустрічі я помітив, що вона втратила вагу.

— Що ми можемо зробити? — запитав я.

За цим питанням стояло все, що ми знали про свою матір, яка «своє тримала при собі», як вона любила висловлюватися. Наслідком такої філософії була обширна сіра порожнеча, де в інших сімей була історія; ми з Дейвом майже нічого не знали про нашого батька чи його родину і мінімум — про мамине минуле, в якому були неймовірні (принаймні для мене) вісім померлих братів і сестер та її власна невтілена амбіція стати концертною піаністкою (вона казала, що акомпанувала на органі для мильних опер на Національному громадському радіо та недільних церковних програм під час війни).

— Нічого, — відповів Дейв, — доки вона не попросить.

Однієї неділі, невдовзі після того дзвінка, мені ще раз зателефонував Білл Томпсон із «Doubleday». Я був сам у квартирі; Таббі з дітьми поїхала в гості до матері, а я працював над новою книгою, яку подумки називав «Вампіри в нашому місті».

— Ви сидите? — запитав Білл.

— Ні, — сказав я. Наш телефон висів на кухонній стіні, тому я стояв у дверях між кухнею та вітальнею. — А треба?

— Краще сядьте, — мовив він. — Права на видання «Керрі» в пейпербеку продано «Signet Books» за чотириста тисяч доларів.

Коли я був малий, дідуньо якось сказав моїй мамі: «Рут, скажи малому, хай помовчить. Коли Стівен розтуляє рота, то всі кишки виплескує». Це була правда тоді, це лишається правдою все моє життя, але того Дня матері в травні 1973-го мені забракло слів. Я стояв у дверях, відкидав таку, як завжди, тінь, але не міг говорити. Білл запитав, посміюючись, чи я ще там. Ясно, що я там.

Я його не так почув. Точно-точно. Принаймні ця думка допомогла мені віднайти голос.

— Ви сказали, за сорок тисяч доларів?

— Чотириста тисяч доларів, — сказав він. — Згідно з правилами дорожнього руху, тобто контракту, який я підписав, двісті штук — ваші. Вітаю вас, Стіве.

Я все ще стояв у дверях, дивився крізь вітальню в нашу спальню на колиску Джо. Ми знімали квартиру на Сенфорд-стрит за 90 доларів на місяць, а цей чоловік, з яким я бачився лише раз, каже, що я щойно виграв лотерею. Сила покинула мої ноги. Я не те щоб упав, а просто шугнув додолу в сидячу позу на порозі в кімнату.

— Це точно? — запитав я в Білла.

Він підтвердив. Я попросив його ще раз назвати суму, дуже повільно та дуже виразно, аби переконатися, що я точно не недочув. Він сказав, що сума — це чотири з п’ятьма нулями. «Чотири, два нулі, пробіл, ще три нулі», — додав він.