Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

же час радий був і пан. З чого б йому торжествувати? А було з чого. В цьому заворушенні через посередництво своїх холуїв-прислужників він винюхав організаторів і керівників страйку, а згодом звільнив їх, як зайву ро — бочу силу на заводі. Операції, які раніше виконували ватажки страйку, лягли на плечі тих робітників, що залишалися в цеху. Ну ось: хто виграв? Прохазка. Заробітну платню п’ятьох звільнених він розподілив серед робітників надбавкою-відсотками…

«Дивний чоловік отой Свадеба. Чудний якийсь. Айбо вчений мусить бути», — подумав Іван і в ту ж мить запитав про інше:

— Яне, а ви добре живете?

Від несподіваного запитання Свадеба піднявся на лікоть, аби Іван ліпше почув те, що скаже:

— Як тобі сказати, друже мій? Матеріально я живу препаскудно. Ти сам бачиш, що обстановка в мене не така, як у пана Прохазки. Духовно, правда, я живу ліпше, як наш президент. Чому? А тому, що все моє життя націлене до щастя. Це дорога нелегка. Та думаю, хто не вміє переносити горе, тому тяжко добратися до щастя… Ти звідаєш, чи добре я живу. Посуди сам. Дітей віддав до старих у село. У місті сутужно з харчами. Вони дорогі. Тяжко з роботою. Ось Ганічка втратила на неї будь-які надії. Та що там Ганічка? Тисячі чоловіків нині вештаються без роботи. Шукають по місту яке-небудь заняття. Та людей витісняють машини: із фабрик, із заводів, навіть із полів. Тисячі родин лягли у цей вечір голодними. Тисячі дітей приспали в цей вечір матері, пообіцявши, що ранком наїдяться хліба досхочу. Ех, друже мій, нечесний цей світ! Безжалісний і нечесний, кажу тобі. У одного скрині набиті золотом-грошима, а в другого на руках мозолі та капшуками сльози попід очима… Як бачиш, живу добре — біди в інших не позичаю. В одне я твердо вірю: ще настануть ліпші дні. Тоді ми, братку, заживемо з тобою по-новому…

— У нас, окрім особистого життя і добробуту, — продовжував Свадеба, — є значно більше — це слава і честь нашої республіки. І коли б мене запитали, хто твій найкращий друг, я б відповів: «Той, хто є щирим другом мойого народу». Зробити нашу республіку могутньою, красивою, нездоланною — це слава і честь кожного громадянина, наш найвищий обов’язок. Це і є нашою найголовнішою боротьбою. Людина, котра не веде боротьбу — живий труп, перепрошую, нуль без палички. Ми, молода генерація, повинні відстоювати-боронити честь наших батьків і прадідів, славу Яна Гуса, Яна Жижки, славу і честь тих, хто творить нашу республіку…

Іван широко розплющив очі. Вже було, очевидячки, далеко за північ. Крізь темну завісу ночі за вікном у кімнату заглядала яскрава зірка, гейби послухалася разом з Іваном до Свадебової речі. Вона мерехтіла-тремтіла і, здавалося, так близько стояла, що Іван міг би до неї доторкнутися рукою.

Невже він ніколи не бачив такої яскравої зірки? Чи ото лише в Празі так гарно світяться вони?

Гей, ні, і та, над Терчиною хижкою, так красно світила. Він позирав на неї, поки в очах не з’явилося сотні, тисячі таких зірок. Якби знати, котра з них твоя, то вічно вартував би на неї…

Проби сили

Ранок покурював весняною бадьорою свіжістю і залишав над Прагою рідкі мережива туману. Сонце задивлялося на верхні поверхи найвищих будинків, золотило циферблат годинника на старезній готичній вежі, а на вулицю кидало довгий чорний холод.

«Господи, який се нечесний світ! Тепер куди подінуся? Та домів ганьба повертатися. Якби гроші заробив, тоді б я поїхав, засватав би Терку. Айбо, де той заробіток знайти? Скільки можна отак витерпіти? Тиждень, два, місяць? Не дай, Боже, аби я довго сидів на шиї сього доброго чоловіка. Своїх діточок не може удержати, а мене прийняв до себе. Хто я йому — брат чи сват? Смішний якийсь. Відстоює славу і честь своєї республіки. А чи захищає республіка його самого, Франту та Воржбіла? Кому вони потрібні? Викине їх Прохазка на вулицю, то хіба в гробі захисток знайдуть…».

Першими світанкову зорю в Празі зустрічають каліки: хромі, безрукі, з поперев’язуваними вилицями, вони поспішають до дрібних, незахідних корчмин, що чекають їх з одчиненими навстіж дверима. Інваліди сходяться сюди, аби погуторити про колишні свої бойові походи, звідки повернулися нещасними на все життя.

Про Першу світову нагадують ще гурти жінок та дітлахів, що стовбичать біля м’ясних, молочних та фруктово-овочевих крамничок і, здається, нема їм кінця-краю. У чергах жінки непристойно перегукуються, когось проклинають, забувши про міську стриманість. З корчмин, затьмарених перегаром та димом, ллється брудна лайка.

Іван поспішав на ту гірку, що височить над містом. Звідси, з висоти, найліпше оглядати околицю.

Вже сьомий день приходить сюди. Місто мережиться перед ним пишним візерунком-орнаментом. Вінчають Прагу золотоверхі бані. Скільки їх? Чи правду кажуть, що більше за сотню?.. Пробував рахувати та збився з лічби. Задивився на готичний конус, довкола якого обсілись, наче діти коло дідугана, малесенькі… «Нещасне місто. Може, й справді треба перебратися в Бельгію. Може там знайдеться якась робота? А коли й вуйко так бродить, як я?»

Вийняв з торбини півхлібини, відломив від неї окраєць та й почав їсти, задивляючись на дивовижну вежу. Отак, граючись, відкришував крихти, кидав у рот і не помітив, як у руці залишилася лише скоринка. «От що таке безробітник! Ба ци довго можна так терпіти? І де вже оту роботу шукати?…».

— Чоловіче добрий, най тобі дасть Бог здоров’я, многая літа і долгоденствіє на землі, поділися зо мною калачем, — почав хтось припитувати. Оглянувся. На саморобній колясці з трьома колесами від велосипеда сидів каліка: набряклий з обличчя, у пожмаканій крисані вицвілого лимонного кольору. Пухлими синіми руками тримався за кермо, на котрому приладнані коліщатка, що за допомогою ланцюжка приводили в рух усю інвалідську «карету».