Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Чим можу, тим і поділюся, — сунув Іван руку в торбину. — Калачі їдять багачі, а я житняником обхожуся.

— З роботи йдеш? — не переставав зазнайбіда, пережовуючи черствий хліб.

— Без роботи я.

— Такому дужому богатиреві хоч де знайдеться діло. Аби руки цілі. На шию знайдеться ярмо, не журися!..

— Най кури журяться та пани, — мовив Іван. І сам не стямився, що перейшов на чеську мову. «Ще й нещасний дражнить. Кожний сміється з мене. Бо він дома, а я — зайда».

— Ти не тутешній, чую?

— З Підкарпатьської.

— Іди зо мною, хлопче. Я тебе поведу на таке місце, де кожну секунду потрібні такі плечі, як у тебе.

Інвалід мовчки поскрипував-котився перед Іваном. І лише, коли наблизився до широких вікон, почав оглядатися, абихлопець не відставав. Іван зупинився біля входу до крамниці. Іван відчинив половину масивних дверей. Бідолашник майстерно закрятав переднім колесом і опинився посеред крамниці. В ній торгували будівельними матеріалами. Почав щось перепитувати продавців. Раптом швидше запрацював руками, повернувся до Івана, збуджено вигукнув:

— Є, є робота!

Якийсь валькуватий панок купив собі кахель на пічку, і, як на біду, нема жодного візника. До вокзалу далекувато, правда, тому вирішив знайти двох-трьох носильників, щоб хоча до електрички донесли. Кахель дорогий, тому треба з ним бути обережному.

— Купіть собі ящик та в нього складемо, — радить Сила.

— То є думка, прошу вас!

За якісь хвилини весь кахель переклали у ящик з грубих дощок. Іван потормосив ним, перевірив дроти.

— Допоможіть підсадити на плечі.

— Ви його, прошу, з місця не зрушите, — заметушився покупець і почав позирати то на продавців, то на Івана.

— То вже не ваша жура, паночку. Лише допоможіть підняти…

Іван спочатку поклав ящик на коліно, потім на прилавок, а звідти звалив собі на плечі та й рушив. Прощаючись на ходу з продавцем, що не закривав від подиву рота, панок подрібцював за Іваном.

На нещастя, ящик не пролізав у двері електрички. Довелося нести його далі, аж на торговицю, де часто стояли гумовики — вози-платформи на гумових колесах. Іван ішов досить швидко, і панок ледве встигав чепеляти за ним. Раптом з-за рогу показався гумовик. Панок зупинив візника.

— А може, й на вокзал підете? — спитав Івана, коли візник припинив коней впритул до хідника… — Там допоможете мені до багажного вагона віднести. Добре?

— Повезуся, як треба, — і скочив на передок гумовика.

Іванові давно вже кортіло на вокзал. Він любив дивитися на поїзди, що важко рушали з місця, набирали розгін, чмихаючи білою парою та чорним димом. Поїзди приходили з дому, з-під Карпат, і йому здавалося, що той дим курився з його рідної оселі…

Багажний вагон знаходився у самому кінці поїзда. Іван прямо з платформи почепив ящик на плечі і поніс уздовж вагонів, дивлячись під ноги, аби не спіткнутись. Обережно поклав свою ношу до інших ящиків. Панок розрахувався з ним, глянув ув очі і якось несміливо прошептав:

— Чудо! Артист! Хе-хе-хе!

П’ятдесят крон! Перші п’ятдесят крон, зароблені на вулиці, одержані за продані руки! Що скаже Свадеба? Що би повів нянько, якби дізнався, що я так дожився? Господи, та заплакав би, як мала дитина! Айбо я не видамся. Не скажу про них ні няньові, ні Яну. Най не знають, як гроші заробляю. На житняник уже буду мати. Айбо ремесло якесь треба добути. Та де його дістану? А завтра, завтра де я зароблю? Хто мене найме?

Брів тротуаром, а праворуч кучерявилися крони каштанів. Над головою хмари затуляли невеликий шмат неба: вони звисали, як подерті онучі, над будинками, і певне від того було важко дихати. Замість небесних зірниць на землі блимали вуличні ліхтарі, різнобарв’ям заманювали очі вітрини магазинів, кав’ярень, ресторанів, готелів.

Люди кудись квапились. Либонь, боялися змокнути на дощі, який ось-ось зістрибне з хмар та побіжить по тротуару.

А завтрашній день не давав супокою. «Куди піти найнятися? На вокзал чи до того магазина? А, може, щось Свадеба знайшов? Він ще розгнівається на мене, що валандаюся по місту… З’явитися на світ, то не так уже й складно. Добре прожити на світі — то величезна мудрість. Та хто мені оту мудрість дасть, окрім мене самого. Чоловік сам мусить робити своє життя ліпшим. Зроби його, коли навколо тебе все крутиться-обертається не так, як би ти хотів…».

В роздуми ввірвався гамір, що доносився зі скверу. Що ж то за дивина? Чому регочуться люди? І погода їм не на заваді.

Посеред гурби, просто на зеленій траві брикаються, мов діти, двоє здорованів. Бійка? Та чому ніхто не роздоймає їх?

Ось один встав. Обтирається. Забрав із землі свій одяг. Похмуро попрямував до глядачів, сопучи, як циганський міх. Інший, що залишився на зеленому килимі, підморгував до присутніх, як до давніх знайомих, простягував до них мускулисті руки.

— Нех се пачі! Сто корун! Сто корун!

Виявляється, все дуже просто. Той здоровань продає свою силу. За сто крон. Той, хто подужає його, одержить від переможеного триста. Іван прикинув: у нього в кишені є ще така сума. А що коли спробувати?

Програти, правда, не збирався.

Протиснувся наперед. Вручив здорованю сто крон. Той спогорда, зазнайкувато вишкірився: