Читати книгу - "Пам’ять крові"

– Добре, коли так, – недовірливо протягнув Сліва. – Бо батько тої дівчини тепер сотником у тій їхній повстанській армії у Свинаринському лісі. Поляків вони не зачіпають, але якщо до того дійде, то і дітей того бидла не пошкодуємо.

– То на який хутір ти їх доправив?

– Біля Краснослава хутірець такий є, – не моргнувши оком, збрехав Левон, – направо від дороги. Хазяїна не знаю, як і звати, бо не казав. Лишив там ту дівчину з дітьми, і зразу назад. Якби не оминув німецьких патрулів і не зустрів Войцеха Шиха, то вже, певно, був би в гестапо.

– Славний товариш у тебе, – похвалив поручник. – Таких поважаю.

– Він ще сказав, що начальник польської поліції Косінський велів мене доправити у відділок, як де побачить…

– До дябла того Косінського! – знову заверещав Сліва. – Він тільки вміє дупи німакам цілувати. А коли я просив пляцувці оружно помогти, то гвіздити[29] він на те хотів. У власовців довелось карабіни на сало й вудку[30] вимінювати.

Він плюнув спересердя, й знову потягнувся за портсигаром.

– Хочеш доєднатись до нашої самооборони? – глибоко затягнувшись, запитав Сліва. – Май на увазі, що навколишні хутори та колонії, на яких живуть поляки, тоже під нашим захистом.

– Та маю такий намір, – без вагань відгукнувся Левон. – Після того, що сталося, і сам хочу просити захистку у вас.

– Наше гасло, – різко кинув поручник, – «Захистимо себе, врятуємо вітчизну». Тепер ти один з нас. Отже, під нашим захистом. І особисто моїм.

Юзеф Сліва підійшов до Левона і міцно потис йому руку.

– Вітаю, хлопче. Тобі знайдуть якесь житло, нагодують. Відіспись добре, а завтра до мене. Хочу доручити тобі одну справу.

Він подивився на Левона своїм проникливим холодним поглядом, і в того раптом виникла думка, що в людини з таким поглядом марно шукати захисту.

За тиждень свого перебування у Світлині Левон призвичаївся до напіввійськового укладу пляцувки. Більшість самооборонівців були жителями цього села. Тому вдень, за винятком тих, хто ніс варту, вони займались звичними селянськими справами. На ніч охорону збільшували. Один раз на тиждень поручник Сліва проводив муштру, під час якої вдосконалювали навички оборони і нападу та оприлюднювали найважливіші новини.

Справою, про яку поручник говорив Левонові у день їхнього знайомства, виявилось формування загону самооборонівців, який мав виконувати особливі завдання очільника пляцувки. Оскільки Левон мав досвід служби в поліції, Сліва вирішив долучити до цієї групи і його. До неї ввійшло десять осіб, командувати якими поручник призначив колишнього капрала польського війська Тадеуша Лабу.

Усі ці дні Левон безперервно думав про Анну. Він гадав, чи буде в нього можливість ближчим часом поїхати до неї на хутір, та, зважаючи на його нинішнє становище, це видавалося примарно. Поручник навіть не дозволив йому самому забрати з польської колонії коней, а послав за ними якогось світлинчанина, який і мав доправити їх на хутір Війтова Воля.

Та найбільше його гнітила думка про те, що десь там, неподалік від Анни у Свинаринському лісі перебуває Ларко і що він може забрати її до себе. Левон знав, що Ларко служив в українській поліції і в березні разом з усіма іншими поліціянтами пішов у ліс до повстанців. Донедавна він не надавав цьому якогось особливого значення. Але тепер… Зараз Ларко став його суперником, майже ворогом. І, якщо вірити поручникові Сліві, може стати таким для нього не лише як чоловіка, але і як поляка.

Того дня Левон якраз ніс варту на в’їзді в село з боку ковельського тракту і першим побачив вершника, який чимдуж гнав коня до Світлина.

– Я Янек Смаржевський з нашої колонії під Краснославом, – гарячково заговорив вершник, зупинивши коня біля вартових. – Маю нагальне повідомлення для пана Сліви.

– Яке ще нагальне повідомлення? – втрутився старший варти. – Ти знаєш пана поручника особисто?

– Нє, – похитав головою вершник, – але ми потребуємо допомоги. На нас напала українська партизанка. Батько наказав мені скакати до вас за поміччю…

– Їдь за мною, – враз спохмурнівши, кинув старший варти. – Левоне, пильнуй тут.

За якийсь час він повернувся зі ще одним вартовим, і передав Левонові, що його викликає поручник.

У великому обійсті, яке було своєрідним штабом світлинської пляцувки, вже зібрались усі бійці особливого загону сомооборони на чолі з капралом Лабою.

Коли Левон зайшов на подвір’я, з хати саме вийшов Юзеф Сліва.

– Поляки! – патетично звернувся поручник до самооборонівців, які вишикувались перед ним у стрій. – Щойно я отримав трагічну звістку, що українськими бандитами побито наших братів з колонії Анджейка під Краснославом. Підступно напавши від сусіднього хутора Ковалі, чота їхньої партизанки