Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні, — простодушно відповіла жінка. — Я взагалі вперше у Туреччині. А ви?
Серьога розумів, що видавати себе за мандрівника, який бував у цьому містечку бодай на екскурсії, ризиковано. Адже тоді він мусить орієнтуватися на місцевості. Тож збрехав, що був тут проїздом.
— Кілька років тому ми з друзями їздили на Олімп. А в Кемері зупинялися перекусити й запастися провізією.
— Але ж Олімп у Греції, — заперечила Анжела. — Саме там кожні чотири роки запалюють від сонця Олімпійський вогонь.
— А не скажіть! У Туреччині є свій Олімп (турецькою Олімпос), — переповідав вичитану в Інтернеті інформацію співрозмовник. — Я і сам був переконаний, що гора Олімп єдина у світі й розташована саме у Греції. Бо де ще могли жити Зевс та інші давньогрецькі боги? Та й Олімпійський вогонь, тут ви маєте цілковиту рацію, запалюють завжди саме у Греції. Але якось знічев’я гортаючи путівник по Туреччині, я натрапив на запрошення помилуватися уночі полум’ям Химери, яке тисячоліттями, 365 днів на рік, горить на горі Олімп.
«Ось тобі й на! — подумав я. — Це ж треба такими побрехеньками заманювати туристів!».
— Але автори путівника, — вів далі Серьога, — посилаючись на «Іліаду» Гомера і вірші Піндара, цілком серйозно і впевнено розташували свій Олімпос разом з Химерою між Кемером і стародавньою Мірою Лікійською (нині це Демре-кале). Точно називалася навіть висота гори — 2400 метрів над рівнем моря. Я не повірив і відкрив «Іліаду». Дійсно, як писав Гомер, Химера лютувала у стародавній Лікії — країні на південному березі Малої Азії. Тобто у нинішній Туреччині. Під час Троянської війни лікійці були союзниками Трої. А їхній цар-родич Зевса цілком міг жити з ним по сусідству, тобто поруч з Олімпосом.
— Ви хочете сказати, що Химера родом із Кемера? — запитала Анжела, навіть не помітивши, що заговорила віршами.
— Так воно і є, — тоном знавця розповідав Серьога. — Я вам скажу більше. Саме від імені цього міфічного кровожерного чудовиська і походить назва колишнього рибацького селища Кемер, що перетворилося нині на один із найпопулярніших на Середземному морі курортів.
— Ми з друзями саме відпочивали в Анталії, коли прочитали той путівник, — продовжував брехати наш герой. — А звідти, як ви бачите, до Кемера буквально рукою подати. Тож і вирішили перевірити усе на місці. Одного погожого дня найняли таксі й учотирьох вирушили з Анталії, щоб підкорити турецький Олімп і зблизька заглянути в пащу Химери.
Біля дорожнього покажчика «Янарташ» (камінь, що горить) звернули з головної дороги і, проїхавши ще кілометрів із десять, потрапили на галявину, що розкинулася у лісовій глушині гірського схилу. Зодягнуті у все чорне, тільки що без чадри, туркені, під розлогими в'язами готували там страви національної кухні. Ті страви (гарячі пшеничні коржики, люля-кебаби, та ще з десяток різних наїдків) вони згодовували всюдисущим німецьким туристам, які тинялися тут.
— На цій галявині, — далі снував нитку розповіді Серьога, — дорога закінчується і починаються стежки, що ведуть мало не у всі сторони світу. Нашу увагу привернули два дороговкази, націлені у один бік. На першому знову значилося «Янарташ», на іншому — «Химера». Тож найнявши мулів, ми покинули таксі на галявині й вирушили тією стежкою. Дорогою обігнали кілька груп навантажених рюкзаками піших туристів, які дерлися на Олімпос.
Нескінченна стежка, що в’ється між гранатових дерев, і раз-по-раз гублячись у заростях ялівцю петляє серед велетенських кам’яних брил, все вище і вище вела нас у гори. Нарешті почалось кам’янисте плато. Просто із-під землі там витікає їдкий сірчаний чад, перебиваючи духмяні пахощі різнотрав’я. Було тихо й спекотно. Так, як і тисячу, і дві, й три тисячі років тому. Тоді, коли на схилах цієї гори розгорталися драматичні події, що послужили підґрунтям для легенди про Химеру.
— Тим часом, — продовжував оповідь герой-коханець, — наш погонич мулів і гід в одній особі, розповідав оброслу численними фольклорними нашаруваннями легенду про Химеру. Яка, як вам відомо, була чудовиськом божественної природи. Мати її — Єхидна — наполовину дівчина, наполовину гігантська жахлива змія, батько — Тифон, чудовисько величиною з гору. А вигодував Химеру лікієць Амісодар.
— «Лев головою, задом дракон і коза серединою. Жахливо дихала вона пожираючим полум’ям бурхливим». Так, — говорив наш гід, — описував Химеру Гомер. А Гесіод додавав, що жахлива Химера: величезна, швидконога і сильна істота. У неї три голови: одна лев’яча, інша козяча, а третя — кровожерного дракона. Химера — одне із найдавніших міфічних чудовиськ, що постійно боролися з богами-олімпійцями за владу у Всесвіті. У неї були не менш гідні брати: хранитель підземного царства, триголовий пес Цербер і двоголовий пес Орт, що охороняв стада велетня Геріона. Їхні батьки, як і сама Химера, також жили на Олімпі.
— Страшне чудовисько багато років спустошувало лікійські землі й убивало людей, — продовжував гід. — І тоді, як і пророкували боги, найхоробріший серед молодих лікійців, син Главка красень Беллерофонт, за наказом царя Іобата убиває її. А було це так: Верхи на своєму чарівному крилатому коні Пегасі примчав герой на Олімп. Химера почула наближення ворога й виповзла із темної печери. Немов гігантський вогнемет, Химера поливала усе довкола полум’ям із трьох своїх пащ. Беллерофонт посилав із вишини у звірюку одну за одною гострі стріли. У люті билася вона об скелі і перекидала їх. Усе гинуло в її полум’ї. Але чудисько так просто не уб’єш. І тоді Беллерофонт кинув прямо у пащу Химери списа зі свинцевим наконечником. Вогонь, що виривався з її горлянки, розплавив свинець. І той спалив нутрощі жахливого чудовиська. Химера упала на Алейські рівнини. А звідти поринула у підземне царство. Так Химера загинула… І тепер тільки час від часу Химера нагадує про себе язиками полум’я, що вириваються з-під землі. Їх-то і спостерігають стомлені подорожні, коли підіймаються до вершини…
Але й самого героя спіткала не краща доля. Обурений зухвальством Беллерофонта, який посмів верхи на Пегасі злетіти на світлий Олімп до безсмертних богів, Зевс покарав його. Громовержець наслав на Пегаса несамовиту лють, і той скинув свого вершника на землю. Від падіння могутній герой помутився розумом. Довго поневірявся божевільний Беллерофонт, аж поки похмурий бог смерті Танат прилетів на своїх чорних крилах
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди українців у Анталії», після закриття браузера.