Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

— Химера відкрилася нам раптово, — якимсь аж трохи загадково-трагічним голосом продовжував Серьога. — Ми сподівалися побачити її десь поближче до вершини. Сучасна ж Химера виявилася голою кам’янистою сідловиною між двох горбів. Пам’ятаєте, у Гомера «Багатогорбий Олімп»? Із кількох обгорілих ям-печерок виривалися маленькі блакитні язички газового полум'я. Вони були занадто малі, щоб нас налякати або хоча б здивувати. Над однією з печерок стояв чайник, а поруч сидів підтоптаний турок-чайханник. Він мав при собі необхідне для чаювання причандалля. Помітивши наше розчарування, нащадок яничарів винувато розвів руками:

— Величезне полум’я тут буває тільки у дощ. Тоді тут усе палає. У такі дні я чай не продаю.

— Сидячи на гарячому камінні, ми випили міцного, ледь гіркуватого чаю, — ніби знову смакуючи традиційний турецький тонізуючий напій, — розповідав далі лже-мандрівник. — А потім ми подалися далі, прагнучи дійти до вершини і подивитися, як там на чолі з самим Зевсом жили боги. Але біля вулкану Янар стежка уривалася. Чайханник підказав, що на гору треба сходити з боку руїн піратського міста Олімпос. Хоча, на його думку, туди взагалі не варто дертися — нічого особливо цікавого на горі немає.

— І справді, — розчулено зітхнув Серьога. — Олімп нічим не відрізнявся від довколишніх гір. А може, це був зовсім і не Олімп? Хоча, зрештою, яке це мало значення для туристів, котрі цікаво і приємно провели ще один день відпочинку?

Щоб не гаяти часу даремно, ще перед поселенням у готель Шкурланд оголосив, що на завтра запланована екскурсія в містечко Демре.

— Для тих, хто не в курсі, — повідомив він, — це батьківщина святого Миколая. Тож якщо хто прихопив із собою паску, зможете посвятити її у храмі, де чудотворець правив за життя. А після екскурсії поселяємося в інший готель. Збір біля рецепції о десятій. З речами. Як завжди, чекаємо не більше п’яти хвилин.

Поки журналісти знайомилися з усіма перевагами відпочинку в готелі «Олімпос палас», настав вечір. Тож про купання у морі, на яке сподівалися спітнілі й стомлені подорожні, довелося махнути рукою.

Микола, який при заїзді розминувся з Аурікою, намагався з’ясувати на рецепції, куди поселили його пасію. Але туркеня, котра заступила попереднього портьє, жодної зі слов’янських мов не знала. Тож ніяк не могла второпати, чого домагається від неї цей чоловік.

Простовбичивши біля рецепції хвилин сорок, Микола так і не зміг ні про що довідатися. І тоді він вирішив піти на пошуки. А де ще шукати справжню жінку, як не у магазинах?

Хоч була досить пізня пора, вулиця торгових рядів, що одним кінцем упиралася в їхній готель, а іншим — губилася десь у далині Таврського передгір’я, жила звичайним життям. Продавці і господарі магазинів та магазинчиків стовбичили на вулиці, запрошуючи перехожих завітати до них. А заманивши потенційного клієнта, робили усе можливе, аби той не покинув їхній заклад із порожніми руками.

У одній із таких лавочок Микола уздрів своїх луганських колег, які, щось запитуючи у господаря, перебирали сувеніри.

— Що шукаємо? — пристав він до гурту.

— Сувенір для головного бухгалтера. Вона у нас холостячка клімаксичного віку, — пояснила Олена. — Льоша хоче взяти їй кальян. А я пропоную купити статуетку маленького турка з гігантським фалосом. Такий подарунок їй буде як знахідка.

— Я пройшов уже з десяток лавочок, але щось не здибав таких сувенірів, — мовив Микола.

— І ми ще не зустрічали, — продовжувала Олена. — Тому я й пропоную не поспішати з покупкою. Бо десь же ті фалоси є.

І вони вирушили на пошуки.

Вже у найближчій лавці шукачам сувенірів трапився глиняний, фарбований під слонову кістку гномик із солідним чоловічим престижем у натуральну величину.

— Дивіться, який самець! — захоплено вигукнула Олена.

— Який же це самець? — заперечив Олексій. — Він справжнісінький мужчина.

— От і помиляєшся, — заперечила жінка: — Мужчина — це самець з грошима, а цей — звичайнісінький злидень, — тоном знавця пояснила вона. І додала: — Зізнайтеся, тільки чесно, ви йому заздрите?

Те запитання чоловіки сприйняли, як образу їхньої гідності. Тож красномовно промовчали. Тим часом Олена звернулася до продавця:

— Молодий чоловіче, що ви хочете за цього красеня?

— Сорок долларов, — досить хорошою російською відповів турок.

— Я вас правильно почув? — запитав Олексій.

— Правільно. Сорок долларов і ні центом мєньшє, — відповів той.

— Даю чотири долари, — запропонував Микола, який добре засвоїв прописну істину: в Туреччині треба торгуватися скрізь. І чим нахабніше збиваєш ціну, тим більше тобі поступляться.

— Я ужє сказал, что меньшє, чєм за сорок долларов нє отдам, — стояв на своєму продавець.

— А чому так дорого? — допитувалась Олена?

— Потому, что он бєлий, — немов дітям пояснював турок. — Ето жє слоновая кость.

— Та яка там слонова кістка!? — сперечався Микола. — Це ж звичайнісінька фарбована глина.

— Нє хотітє, — нє покупайте, — зробивши байдужу міну, продавець стенув плечима.

І тут у торг втрутилася Олена:

— Тридцять доларів, — запропонувала вона. І тим самим зіпсувала усю справу.

Жінка вже було потягнулася до гаманця. Але Микола зупинив її:

— Лєночко, не смітіть грошима! Вони ще вам ой як знадобляться. А сувенір ми купимо в іншій лавці. Он ще їх скільки попереду. Та й на протилежному боці вулиці не менше. Тільки у мене прохання. Більше не втручайтеся в торг, бо знову всю справу зіпсуєте.

— В другіх магазинах такіх нєт, — усе ще сподівався втримати вигідних клієнтів продавець. — Там только чьорниє.

Та репліка наздогнала наших шукачів сувенірів уже на вулиці.

Вони обійшли ще добрий десяток лавок, аж поки, нарешті, виторгували за п’ятнадцять доларів чорного, як абориген Нігерії, фалогнома. Бо звідкіля їм було знати, що завтра на розкладках біля Лікійського міста мертвих їм пропонуватимуть такі самісінькі сувеніри всього по п’ятірці за штуку! Та