Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Степан Хорошко й пасажири — його дружина та син-школяр. Я був свідком аварії: «фольксваген» несподівано, на великій швидкості вилетів з Бойківської на червоне світло й протаранив «Ладу», що рухалася за правилами. Я впізнав машину, на ній їздив чоловік, який… замешкував у вас. А щодо водія не поручуся: в нього дуже побите обличчя й голова. В барсетці знайшли документи, пашпорт… Він — Любомир Миколайович Красник?

— Т-так, — майже беззвучно шепнула Софія, і щоб не впасти, вхопилася за руку слідчого.

— Співчуваю, щиро співчуваю, але… Треба, щоб ви під’їхали зі мною в морг на розпізнання.

— Навіщо? — сахнулася його Софія. — Машина ж його і документи?…

— Так, але мусимо ідентифікувати. А раптом це не він, а інший чоловік, який позичив у нього машину або вкрав?

Софія попервах запротестувала:

— Дайте мені спокій! Я… Я вагітна від нього! Мені не можна дивитися на щось таке! — а потім згодилася за умови, що мерцеві закриють обличчя («Я його й так упізнаю!») і візьмуть кров, щоб згодом, коли дитя народиться, підтвердити, що воно Красникове.

— Він ліг спати тверезим? — запитав дорогою Ілько.

— Так.

— Може, вранці випив горілки, коньяку чи зажив якісь пігулки?

— Ні. Втім, не знаю, бо прокинулася пізніше, вже після того, як він поїхав.

— Можливо, мав якісь неприємності?

— Навпаки — хвалився, що йому щастить, за місяць вже відкриє стоматологічну клініку, — відказала Софія й зашморгала носом, намагаючись заплакати. Для слідчого. Але не плакалося.

Біда зазвичай приходить тоді, коли людина найменше сподівається її. Є навіть така примовка: «У викінчений будинок першою входить смерть…»

Мрець лежав скраю, біля заґратованого віконця. Софія з першого погляду впізнала його завжди випуцувані туфлі, брюки зі стрілкою, густо порослі закучерявленим волоссям груди. Обличчя не бачила, бо голова була закрита простирадлом. Сказала: «Це він!» і одразу запросилася додому, не забувши нагадати Ільківу про кров для експертизи. Перед самим виходом зупинилася й озирнулася: захотілося їй все-таки побачити, як виглядає її гоноровитий ворог. Й аж тепер помітила, що в мертвецькій знаходяться ще три тіла, накриті поплямованими кров’ю простирадлами. Запитала слідчого:

— Це та родина?

Той притакливо схитнув головою.

Мимоволі перехрестилася: «Вічна їм пам’ять!» — й аж тоді заплакала…

«Моя сварґа повернулася в добрий для мене бік, проте, змінюючи напрям руху, столочила не лише мого кривдника, але й ще трьох… Я не сподівалася цього, не планувала це, отже, не треба гризтися… Не в раю живемо. Всі ми прийшли в цей світ, щоб когось порадувати, а когось засмутити. Найголовніше, що все закінчилося, і я матиму не лише будинок, але й дитину, яку любитиму всім серцем, дарма що вона від Красника», — подумала Софія, їдучи додому. Вийняла з торбинки хусточку й витерла очі насухо.

— Яким він був: розважливим чи нарваним? — запитав Ільків.

— Дуже розважливим, діловим, зібраним.

— Раз так, чому він не загальмував перед перехрестям, а навпаки — піддав газу?

Софія знизала раменами:

— Мабуть, щось сталося з ним: інфаркт або інсульт…

— Не виключено, — промимрив слідчий. — Експертиза покаже, — й трохи помовчавши, запитав: — Ви справді вагітні від нього?

— Так.

— Як довго?

— Третій місяць.

— Дивна, дуже дивна історія, — роздумливо протягнув слідчий.

— Банальна, — заперечила Софія. — Молодий чоловік і молода жінка, які замешкують під одним дахом, одного вечора забуваються і… від цього зав’язується дитина…

— До речі, чий де «дах»? — запитав Ільків.

— Спільний. Перший поверх належить йому, другий — мені, — коротко відповіла Софія.

— У небіжчика є спадкоємці?

— Не знаю. Здається, ні. Був у батьків одинаком, мав дружину, але розлучився з нею, бо гуляла й не хотіла дітей.

— Ви розраховували вийти за нього заміж?

— Авжеж! Коли я призналася йому, що завагітніла, він дуже зрадів.

— Справді? — іронічно, достоту як Красник, запитав слідчий.

— А чому би й ні? — розсердилася Софія. — Я ж бо не якась там мавпа двадцята, а показна, господарна жінка. Чи може, я брешу?

— Ні, ні! — запевнив її Ільків. — Ви мовите правду, проте… Ви дійсно не знаєте, що ваш… теє… сусід нещодавно розписався з іншою?

— Розписався? — вибалушилася на нього Софія. — Коли? Де?

— Ви забули запитати «З ким?» — сказав Ільків. — За паспортними даними, небіжчик тиждень тому пошлюбив у нашому загсі якусь Ольгу, що також має прізвище Красник. Ви знаєте її?

— Ні! — вигукнула Софія. — Ні! У нас нещодавно гостювала дівчина Ольга, але це… його небога!

— Ви впевнені в цьому?

— Він так стверджував…

— Коли саме вона гостювала?

— Позаминулого тижня. Коли помер Зеньо…

— Тоді вони й розписалися, — сказав Ільків і поцікавився, де замешкує «небога».

— Н-не знаю, — насилу вичавила з себе Софія і вийняла з торбини хустинку. — Здається, в Тернополі, а мож-же, у Львові…

«Ніхто її не шукатиме. Хіба що сама заявиться, — зоставшись сама, подумала Софія. — Треба буде попитати в юристів, чи має право на спадок дружинонька з десятиденним «стажем». Якщо має, будемо замешкувати тут удвох, як Василька з Геновефою. Лишень поміняємося поверхами, бо я вже не хочу підштовхувати сварґу. Наталена мовила правду: це підступна потуга, з якою важко змагатися…»

Ільків розповів матусі, що Софія вагітна від небіжчика, а той перед смертю розписався з іншою. Відтак всі в інтернаті співчували їй, ошуканій «аферистом», й оплакували родину, яку він згладив зі світу. Загиблих хоронили всім містом, навіть мер прийшов на похорони й виголосив перед ямою довгу сльозогінну промову, в якій назвав Красника «захланним, безвідповідальним чоловіком, який заслуговує пекла», а загиблих Хорошків — «чесними бджолами, які носили в громадський вулик лише мед та пергу».

А призвідник