Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Це на перший погляд протиприродне роздвоєння Василевої особистости до цього часу залишається однією з незбагненних таємниць його натури:

Тож не дивуй мені. Тож не дивуй-бо, не

дивуй мені. Спокійно геть од мене,

таке життя нестримне і шалене,

лиш я холону в цій самотині

і зацвітаю в потойбічні дні,

які повернуть суть мою без мене,

і заквітує дерево зелене

по той бік сонця. В глибу глибині

світів заблуклих. Думи загудуть

і барвами замерехтять співзгуччя,

і явиться нам вічність, як падуча,

і ніби круча прямовисна путь

накаже йти в незнане. Бо грядуть

віки по нас. По наших душах стогнуть.

Криві серця і погуки страстей

аж порскають, коли стає Антей

і вже ось-ось весь небокрай посовгне,

от-от напасник той гіперборей,

як у журбі вся суша одвологне

від раю до пекельних емпірей.

Гряди за мною, зірко світова,

о зірко світова, гряди за мною,

над покриком і сяєвом і тьмою,

гряди, гряди, гряди, заледь жива[151].

Намагаючись знайти пояснення цього дивного поєднання національно-традиційного й космополітичного у сфері культури, дещо несподівано зашпортнувся за думку, що насправді жодного протиставлення не існує. Бо коли «світ — то таночок всіх людей, що взялися за руки», то неможливо й неприродно уявляти, що всі люди (культури) водночас можуть долучитися цього танцю. А тому відважний негоціант, який поставив собі за мету спродати оптом найвищі здобутки свого народу, аби в такий спосіб долучитися до танку, неминуче має зустрітися з тисячею пасток на своєму шляху. Врешті-решт, тут не важливий навіть результат, — важливе прагнення, а воно в Стуса було. Ще з дитинства він збагнув, що не можна причаститися цього вогню з «чорного ходу», тобто через входження в імперську культуру, а тому шлях для нього був лише одним: перекодувати національне в загальноуніверсальні смислові коди, аби стати танцюристом, а не імітатором.

А коли так, неминуче мусиш повертатися до прапервнів, до основ, до найглибинніших культурних пластів, бо лише там можна відшукати той трагічний хибний поворот, коли було збочено з рокованого Богом, світом, природою чи чимось іншим шляху. І жоден модерн, жодне підпадіння впливам чужої моди тут не зарадить: треба шукати свою нитку Аріадни до того всесвітнього танку культур, в якому є місце для всіх. А щоб не зблукати, не піддатися спокусі збочити на манівці, треба утримувати в собі відлуння найвищих людських здобутків, повсякчас роздмухуючи «давно погасле багаття», яке хтось мусить живити зусиллям волі. І хоча цей труд подібний до Сізіфового, але що ж, — «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину»[152].

Очевидно, саме в цьому пошуку причетности до світу, який давно відкинув тих, хто залишився на узбіччі торного шляху цивілізації, й варто шукати зони народження того надмірного холоду відсторонення, яким віє від пізніх Стусових віршів.

Це дещо ускладнене пояснення спровоковане розумом, а не почуттям лише для того, щоб пояснити гармонійну цілісність тексту вже зрілого Стуса. А Стус-юнак більше довіряв власним емоціям і чуттям, які ніби огранювали його розум, допомагаючи інтуїтивно шукати себе. Сприяли цьому й різноманітні можливості ситуативних реалізацій та випробувань, які спонукали до постійного вибору, а Василь був достатньо здібним учнем, який умів користатися зі своїх шансів. Власне, ця дивна спрага вчитися й відбуватися (пізніше Василь Стус назве цей процес квітуванням) є другою важливою особливістю характеру, яку плекав у собі юнак.

Зрештою, в тому, що поет свідомо формував свій характер, немає нічого дивного, це повинна робити кожна цільна особистість, яка без такої саморефлексії просто не відбудеться. Дивно те, що він почав робити це так рано: «Коли я прочитав „Мартіна Ідена“ Джека Лондона (це десь у 5—6 класі) — світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все тяжким трудом (трудом, сину, наголос на „у“!), і все — солоним кривавим потом.

Пам'ятаю, як зробив першого приймача — сам! Дроту не вистачило — і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І той детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам'яталося надовго, як Б. Гмиря співав такої пісні:

Сбейте оковы, дайте мне волю —

я научу вас свободу любить.

Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця — запам'яталася. Десь у 4—6 класі я майже весь „Кобзар“ знав напам'ять»[153].

Василь Стус орієнтує сина на життєві взірці, які були пріоритетними й для нього, вчили жити, а не пливти, як він любив повторювати, за течією життєплину. Навіть у зрілому віці поета вабить героїко-романтична література, в якій самостверджуються сильні та цільні особистості, здатні кинути виклик добі. Все інше — літературщина, література для слабких, для таких «як всі», для «безнебних», для «ні риба — ні м'ясо». В цьому Стусове світобачення перегукується з поглядами Івана Франка, який на початку минулого віку критикував «молодомузівців» не так за естетство, як за непроплачену попередниками розкіш витрачати себе на деталі, які ще не склались у цілісність.

«І вже я був у 8—9 класі. І вже мріяв про геологорозвідку, бо марив мандрами. Любив мандрувати, любив самоту, любив дивитися, як заходить сонце, як розказує ліс свою ветху казку, як грає сонце на воді, любив, сівши на козу (це з залізного грубого пруття такі санки…) нестися річкою — проти вітру, проти снігу, проти темені, проти невіді.

Музикою я марив. У 7 класі за „похвальну грамоту“ тато купив мені ґітару. Я спочатку навчився грати „Взяв би я бандуру“, потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав ґітару — і грав — на одній струні — своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув — усе вигравав. І забувався геть. Так міг програти 2—3 години — і не чезти, коли збіг час. Це було й пізніше, вже в інституті[154].

Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетговена — всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя — в горі, в нещасті, в муці — і він — один проти цілого