Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

іншим світом, який вабив і обіцяв широкі перспективи майбутнього. Просякнута ідеологією радянська освіта була сформована таким чином, що разом зі знаннями дитина поступово здобувала й уміння бачити світ під «правильним», радянським, кутом зору. Тому нічого дивуватися, що наприкінці 1940-х Василько став щирим піонером, який «дуже вірив книжкам. Те, що в книжках, то він вважав, що все те правда… Він тоді дуже поважав Леніна, Сталіна. Він тоді як ручку підняв, каже: „За Леніна, за Сталіна!“. Люди, що там <на зльоті юних піонерів> стояли, кажуть: „Ето, навєрно, син какого-то райкомовца ілі обкомовца“»[146].

Пізніше Стус соромитиметься навіть згадок про подібні миті щасливого дитинства, але поки саме віра в усе прочитане й опановане рятувала його від ерозії душі, не дозволяла зачерствіти, за читанням та відкриттям нового допомагала забути про постійне відчуття голоду. Книжки стали його єдиною відрадою, бо лише в них добро завжди перемагало зло: «Пам'ятаю, що перші книжки, які я бачив, це історія давнього світу (кольорові карти, кольорові малюнки з життя єгиптян, греків, римлян). А першу книжку, яку я прочитав, це „Кленові листки“ (так, здається, звалась) Василя Стефаника. Це я взяв у бібліотеці — першу в житті книжку[147]!

Пам'ятаю, як у 4 класі читав „Мать“ М. Горького — і радів, який славний Павло Власов. Пам'ятаю, як тоді ж читав М. Островського „Как закалялась сталь“ і „Рожденные бурей“. Остання пахла дуже нафталіном. Її дала мені дівчинка, з якою мене посадили за одну парту (кілька днів вона ревіла — пхинькала).

І десь тоді я вирішив; що й сам буду такий — як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів — тяжко вчитися, бо жити — тяжко. Мамі — тяжко. Татові — тяжко. То й мені має бути тяжко — аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити»[148].

Але, навіть перебуваючи в полоні ідеологічних облуд, малий Василь не втратив здатности бачити світ. І те, що він бачив, ставило перед ним чимало питань, яких кожна дитина з почуття самозбереження прагне уникати. Але рано чи пізно вони нагадують про себе, і ти — людина, вихована на добрій лектурі, що формує сильні характери — переборюєш свій страх спонтанним і надривним зусиллям. Та й чи може бути інакше, коли постійно бачиш зіткнення «своїх» і «чужих»: одні недоїдають, інші завжди мають хліб із маслом, хоча ніколи в житті нічого не вирощували; одні ходять бозна у чому, інші вибирають, у що краще одягтися; одні мають зчорнілі лиця й натруджені порепані руки, доглянутість інших завжди приємно вражає… Одне слово — вічна вкраїнська біда, підбита обридлою кіптявою безнадійности.

Цей дивний поділ світу значно посилився влітку, коли Василь (іноді навіть із мамою, яка хоча й не любила Рахнівки, але таки вибиралася туди час від часу) їздив до рідного села: «Пам'ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся — по стерні. За мною гнався об'їждчик — я втікав, але він — верхи на коні (безтарка з парокінню) — наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-літній хлопчик!), що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали»[149].

Цей перший (можливо, дещо перебільшений та героїзований спеціально для сина) протест 13-літнього хлопця не аж такий безневинний: існування й життя людини, яка живе в постійній атмосфері непевности й страху, неминуче мусить потворити свідомість: чи то примирюючи її з дійсністю, що, судячи з наявности у Стуса віршів про Сталіна, таки відбувалося, чи то спонукаючи протистояти їй, або просто байдужіти до всього, бо що вдієш? Проте щось значно сильніше за страх, те, що інколи називають життєвим стрижнем, уже виказувало себе, вимагало рахуватися з собою, бо лише так, ніби граючись із загрозою неминучої покари аж до ув'язнення, про що Василь не міг не знати, можна було не втратити самоповаги. До себе, до батьків, до їхнього світу, який залишався своїм навіть попри всю вторинність і забитість. Цей напівусвідомлений вибір дав можливість з часом дистанціюватися від шкільного офіційного життя, привчив сприймати державні ритуали за необхідну облуду, своєрідну жертву, яку мусив таки приносити як плату за навчання.

Але Василь перебував під знаком долі, яка і давала шанс виявити характер у ситуаціях реального життя, таким чином кшталтуючи його, і водночас оберігала свого обранця, не дозволяючи ситуаціям набувати крайніх форм протистояння.

Коли семикласник Стус проводив літо 1951 р. у Рахнівці, він, природно, нічого не знав про опубліковану 2 липня редакційну статтю в Газеті «Правда» під назвою «Проти ідеологічних викривлень у літературі»[150], в якій московські партійні ідеологи «громили» вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Цією статтею фактично розпочалася ідеологічна війна проти виявів національного в українській літературі, війна, що йшла не лише на сторінках центральної (що, врешті-решт, цілком умотивовано), а й національної республіканської преси.

Певна річ, ті відібрані в об'їждчика колоски збіглися з черговим погромом національної культури цілком випадково, однак таких «випадковостей» у долі Василя Стуса назбирується чимало, і коли перший напівусвідомлений вияв протесту, що співпав із початком погрому українського письменства слід визнати звичайним збігом обставин, то пізніші співпадіння провокують ставити питання про закономірність. І хоча було б певною натяжкою категорично твердити про відчуття Стусом особливих кризових явищ у національному житті, але я не знайшов жодних інших задовільних пояснень тому факту, що Стус завжди починав обстоювати національну гідність тоді, і може лише тоді, коли більше було нікому, а атмосфера страху особливо посилювалась. Бо «коли не я — то хто»?

Набута в дитинстві звичка лише тимчасово відпочивати від постійного долання труднощів гартувала характер і привчала саме до життя, в якому все доводиться здобувати самому. Це можна було б назвати навіть безперспективністю, але перспектива в Стуса таки була, і то — доволі значна, але ще хлопчиком Василь ачи вгадав, ачи відчув, що ота перспектива неминуче пов'язана з політикою «більшої чи меншої національної зради». Останнє пов'язувалося з батьками, переступити традицію яких він був органічно не здатен. А що якогось виходу з ситуації він не бачив, то ще з дитинства мріяв про геологорозвідку.

Уже багато сказано про те, що життьові реалії доволі рано примусили Василя Стуса усвідомити протистояння «своїх» та «чужих». І тому його дедалі сильніше вабила культура, яка дедалі більше здавалася йому такою собі зоною справжности і єдности світу. Саме