Читати книгу - "Зашморг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, дівчата! Ну, пустунки! Чого ви мене сюди заманили, га? Ось я зараз відкуплюея від вас!
Він широким жестом витягає з кишені піджака велику плитку шоколаду і, відкинувши рукою чуб, церемонно подає її Наталці.
— Комплекція не дозволяє стати навколішки, — посміхаючись, каже він. — Прийміть, і тому подібне.
Але тут Фоменко несподівано побачив мене, повне обличчя помітно хмурніє, і, звертаючись уже до мене, він сухувато і не вельми доброзичливо запитує:
— Відчуваю, у вас до мене діло, товаришу, га?
— Правильно, — відповідаю я. — Хотілося б ненадовго вирвати вас із цього квітника. Не заперечуєте?
І от ми з Фоменком опиняємося у порожньому та просторому кабінеті.
— Давно ви у столиці, Григорію Марковичу?
— Почекайте, — зупиняє мене Фоменко. — Спочатку треба взаємно познайомитися. А то ви мене знаєте, а я вас — ні.
Посмішки на його одутловатому обличчі вже й сліду немає. Глибоко запалі чорні очиці, як звіринки з нірок, насторожено і колюче обмацують мене, товсті губи стиснуто, їх майже не видно. Дівчата просто не впізнали б цього веселуна та баляндрасника.
— Це вірно, — погоджуюсь я. — Знайомство повинно бути взаємним. Прошу, почитайте. — І показую йому своє посвідчення.
Фоменко уважно вивчає його, перш ніж повернути. Я помічаю, що настрій у нього ще дужче псується.
— Слухаю вас, — похмуро каже Фоменко, повертаючи посвідчення.
Я повторюю запитання.
— У Москві я одинадцять днів. Ось відрядження. — І він намагається дістати з внутрішньої кишені піджака бумажник.
Але я його зупиняю.
— Воно мені поки що не потрібне. З яким завданням ви прибули?
— Мені треба… — Фоменко відкашлюється. — Треба одержати для мого радгоспу два токарно-гвинторізні верстати, пилораму і автобус.
— Одержали?
— Так, так. Зараз виїздити збираюсь, — якось дуже вже квапливо відповідає Фоменко.
— Чи не вперше приїздите до Москви?
— Не вперше.
— І вже багатьох тут у міністерстві знаєте?
— Багатьох.
Він відповідає скупо, уривчасто.
Інший, до речі, давно б уже спитав, що мені, власне кажучи, треба з'ясувати. А цей чомусь не запитує. Побоюється? Адже про те, що сталося з Вірою, знає уже все міністерство. І він, звичайно, розуміє, що міліція повинна цим займатися. І від цього йому так незатишно зараз, так тривожно. Чорт забери, невже саме в нього закохалася Віра? Ні, ні, він не схожий на ту людину з фотографії. Але, можливо, саме з ним гуляла Віра того вечора? Яке у нього напружене обличчя!
— Визнали Віру Топіліну?
— Ох, то ви про Віру? — з незрозумілим мені полегшенням вигукує Фоменко.
— То ви її знали?
— Аякже! Знав, знав.
— Зустрічалися? Проводили разом час?
Фоменко, насупившись, похмуро дивиться на мене спідлоба і нарешті запитує:
— Ви, власне кажучи, чому у мене про це допитуєтесь?
Він знову ворожий і готовий до відсічі. Ну, тепер це зрозуміло.
— Якщо ви зустрічались із нею незадовго до її загибелі або навіть того самого дня, то, можливо, чимсь допоможете нам.
— Не зустрічався, — зітхає Фоменко. — Признатись, хотів. Дуже хотів. Але… вона не хотіла.
З наступним запитанням я не поспішаю. Але поставити його все ж таки доведеться. Хоч би для очищення совісті.
Фоменко теж мовчки курить, важко відкинувшись на спинку крісла і спрямувавши погляд убік.
— Пригадайте, Григорію Марковичу, — нарешті кажу я, — що ви робили минулого понеділка?
Погляд Фоменка з неуважливого знову стає настороженим і ворожим. Немов він чекає від мене якоїсь каверзи, пастки, удару з-за рогу.
— Вам про цілий день треба знати? — хриплувато запитує він.
— Що ж, розкажіть про весь день.
— Та хіба його запам'ятаєш? Адже Москва! Крутить, вертить, голова пухне, ноги гудуть. Ні, не пам'ятаю я… От, їй-богу, не пам'ятаю. Підписував папери, чекав прийомів, десь у їдальні щі сьорбав…
Фоменко раптом стає балакучим.
— Ну, а ввечері? — запитую я.
— Увечері? — Він немов з розгону наштовхується на стінку. — Що ввечері?
— З ким ви були того вечора?
— А-а! — майже зраділо вигукує він. — Так вам що, алібі треба, га? Словам, значить, віри немає?
— Не забувайте, Григорію Марковичу, адже ми офіційне розслідування ведемо.
— Бачу, бачу. Зараз пригадаю. Так… Увечері, значить?.. Еге ж… — Він напружено тре чоло під чубом. — Ну, так… у кіно пішли, значить, — нарешті насилу згадує Фоменко. — З Миколою та його дружиною… Еге ж. На останній, виходить, сеанс… А перед тим, значить, чаювали… Еге ж…
Микола виявляється його земляком, який нещодавно переїхав до Москви і в якого Фоменко цього разу зупинився.
Що ж, хоч і не дуже подобається мені наша розмова, особливо деякі окремі її моменти, хоч і сам Фоменко симпатії в мене не викликає, одначе він, очевидно, не причетний до трагедії, що сталася минулого понеділка ввечері на будівельному майданчику.
Ми прощаємось без особливої теплоти, а Фоменко, крім того, зітхає полегшено і навіть помітно радіє. Напевне, він чекав якихось неприємностей від нашої розмови. Незрозуміло тільки яких.
… А вранці у мене нова зустріч.
Цього разу з довготелесим широкоплечим латишем Освальдом Струлісом. Рівна світла зачіска, що сягає плечей, йому личить. Важке, видовжене підборіддя, очі то сірі, то блакитні, як на мій погляд, залежно від настрою. Зараз у Освальда настрій похмуро-спокійний і очі зовсім сірі. «Як і його море», — несподівано думаю я.
Ми сидимо у тому ж кабінеті, де вчора я розмовляв з Фоменком.
Пам'ятаючи вчорашню зустріч з Фоменком, я наперед відрекомендовуюсь Струлісу і показую своє посвідчення. Після цього він стає ще похмуріший.
Треба сказати, що вчора ввечері, після розмови з Фоменком, я все ж таки не витерпів і заїхав на роботу. І подзвонив до Риги своєму другові Арнольду Риманісу. Він працює у республіканському карному розшуку. «Завтра дзвоню тобі о дев'ятій тридцять», — обіцяв він мені. І справді, подзвонив сьогодні вранці, саме в цей час, і дещо повідомив додатково про Освальда Струліса. Виявляється, при всіх своїх негативних рисах, за що його виганяли з роботи із двох колгоспів, і незважаючи на безперервні сварки з дружиною, він палко любить її та сина. А сварки зчиняються тільки на грунті його сліпих і невгамовних ревнощів, які теж можуть будь-яку жінку звести з глузду. Хоч у певних дозах це кожній приємно, лукаво додає Арнольд. Однак молоденькі співробітниці міністерства помітили, що Струліс залицявся до Віри. Можливо, це було, так би мовити, ділове залицяння? Якась допомога потрібна була Струлісу від Віри? Він же великий хитрун, спритник та добувало. І його похмурий вигляд
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.