Читати книгу - "Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах"

— Не дозволять. Ми мусимо пронести її контрабандою.

Тіна знову кивнула:

— Ага. Раз плюнути. Пронести контрабандою на Міжнародні ігри здоровенну собаку. Яка дрібничка!

Ми обоє у розпачі застогнали й попадали знову на ліжко.

11. Місіс Акані завдає удару у відповідь!

Виконати першу частину задуму виявилося доволі просто. Ми запхнули Стрілку до найбільшої Тіниної торбини. Нам потрібно було тільки ховати її голову, коли поблизу були мої батьки, і стежити, щоб вона мала чим дихати. Оскільки це була Тінина сумка, батьки не ставили зайвих запитань, хоч моя мама якось дивно глянула на Тіну і сказала, що та, мабуть, набрала з собою повно різних перекусок, якщо їй знадобилася така величезна сумка.

— А ще я туди поклала свій плащ, — пояснила Тіна. — На випадок дощу.

Стрілці дуже сподобалося ховатися в Тіниній сумці. Проблема полягала лише в тому, що їй постійно хотілося гратися в гру «Визирни і знову сховайся». Доводилося іноді з цим боротися. Проте ми вже сиділи в машині, що прямувала на ігри, і нам із Тіною було доволі весело. Ми сиділи на задньому сидінні авта, перехрестивши на щастя наші пальці, ноги, вуха, очі й майже все решту.

І раптом Стрілка почала скімлити.

— Що це за звуки? — запитав тато.

— Які звуки? — перепитав я.

— Такі, скигління.

— Мабуть, це вітер свистить за вікном, — припустив я, а Стрілка знову заскавуліла.

Тато пирхнув:

— Мені це нагадує Стрілку, якщо хочете знати. З нами ж на борту немає Стрілки, га? — і він засміявся, бо це був жарт, тож я теж засміявся і почав йому підігравати.

— Ага, де ж наша Стрілка? Може, тату, під капотом?

— Ні, вона вчепилася своїми лапами за дах, — реготав тато. — Ха-ха-ха!

Стрілка зненацька вистромила голову й завила:

— У-у-у-у-у-у!

— Це Тіна, — поспіхом пояснив я. — Удає із себе Стрілку.

— У-у-у-у-у! — люб’язно підхопила Тіна.

Я чудово розумів, що означає це скавуління. Стрілка намагалася сказати нам:

— Я хочу пісь-пісь!

Я у відчаї зашепотів Тіні:

— Ми мусимо забрати Стрілку з авта і сумки, щоб вона могла подзюркати.

Тіна прошепотіла у відповідь:

— А що ж нам робити? Виставити її з вікна?

— Не будь дурною! Прикинься, що тобі потрібно в туалет, і візьми її з собою!

— Треве, коли я ходжу в туалет, я не беру з собою величезну сумку та ще й із собакою.

— Ну, але цього разу мусиш, — і перш ніж Тіна встигла мене зупинити, я простягнув руку і поплескав тата по плечі.

— Вибач, тату, чи не міг би ти зупинитися? Тіні потрібно, е-е, ну, знаєш.

— Та що ж це таке? — вибухнув тато. — Ми ж тільки півгодини тому вийшли з дому!

— Вибачте, — пробурмотіла Тіна, а тато з’їхав на узбіччя.

— Ти краще збігай за ті кущики, — порадила мама Тіні, яка відчиняла дверцята. — Хочеш, щоб я пішла з тобою?

— Ні, я сама, — відповіла Тіна.

— А навіщо тобі та сумка? Не треба її тягати.

— У мене там… — Тіні відібрало мову. Що вона мала сказати? їй нічого не спадало на думку.

— Туалетний папір! — швидко підказав я.

— Ти взяла з собою туалетний папір? — здивувалася мама. — Ти що, завжди так робиш?

— Так, — зніяковіла Тіна. — Моя мама не дозволяє мені нікуди йти без туалетного паперу. Про всяк випадок, — і вона поквапливо побігла за кущі.

Тато озирнувся й серйозно подивився на мене:

— Треворе, — сказав він, застережливо піднімаючи вгору палець. — Не одружуйся з нею. Дівчина, що носить із собою «про всяк випадок» туалетний папір, має бути трошки того, ну, знаєш, причмелена, куку на муню!

— Тату, це зовсім не моя дівчина, — сказав я йому у мільярдний раз.

А тим часом повернулася Тіна. Вона вмостилася на задньому сидінні, і ми поїхали далі.

Більше не було жодних проблем. Я думаю, що Стрілка заснула. Невдовзі ми вже приїхали на місце проведення ігор, пропхалися крізь людський натовп і сіли на свої місця на величезній арені.

Це було грандіозно! Арена стадіону була вщерть заповнена тисячами й тисячами глядачів. Нам пощастило, бо наші місця були в третьому ряді.

Одночасно розігрувалися медалі у багатьох видах програми, здебільшого серед бігунів на різні дистанції. Відбувалися забіги на сто метрів, двісті метрів, стартували бігуни на дистанції з бар’єрами, і було багато іншого. Нам було надзвичайно цікаво, і ми тішилися, як дурник цвяшком.

Аж ось настав час того виду програми, що його ми чекали найбільше. Починався забіг на 3000 метрів з перешкодами, і ви б почули, як заверещали ми, коли, оголошуючи учасників забігу, назвали ім’я Кріса! Це була фантастика. Єдиним недоліком було те, що всі ці крики й галас розбудили Стрілку, яка тепер відчайдушно намагалася вилізти з торби, тоді як ми з Тіною не менш відчайдушно намагалися втримати її. Ми не могли зовсім закрити сумку, бо тоді бідолашна собака не мала б чим дихати. Крім того, ми чекали, коли настане вирішальна мить. На щастя, вона була вже зовсім близько.

Спортсмени вишикувалися в одну лінію, і суддя дав команду: «На старт!». Пролунав постріл стартового пістолета, і бігуни зірвалися з місця. Вони розпочали перше з семи з половиною кіл дистанції. Кріс Оконджо й Азі Нума трималися спочатку всередині основної групи бігунів, але на п’ятому колі почали вириватися вперед. Ми підбадьорливо заревіли, коли повз нас пробіг Кріс.

— Крісе, давай! Ти зможеш!

Вони обидва бігли нога в ногу на протилежному кінці бігової доріжки. Виходили вже на шосте коло дистанції. Кріс почав відставати. Я бачив, яким напруженим стало його обличчя. Він мав такий виснажений вигляд! Азі все більше відривався від нього. Мало того, Кріса обігнало ще троє бігунів. Він уже був п’ятий і відставав ще більше. Це було жахливо.

Гіпноз місіс Акані продовжував свою чорну справу.

Настав час випускати на волю нашу секретну зброю.

— Пора, — прошепотів я Тіні. — Наступного разу, коли Кріс пробігатиме повз нас, ми вибігаємо вперед і перекидаємо Стрілку через огорожу.

— А це спрацює? — засумнівалася Тіна.

— Запізно ставити запитання. Це наш єдиний шанс. Ось біжить Кріс. Приготуйся! Вперед!

Ми з Тіною схопилися з місць і почали продиратися поміж здивованими глядачами, що сиділи попереду.

— Вибачте! Вибачте! Вибачте! Ой! Перепрошую! — бурмотів я, наступаючи людям на ноги, руки, плечі й голови, спотикаючись, заточуючись і вислуховуючи обурені вигуки.

— Ай!

— Геть!

— Де ти лізеш, йолопе!

Нарешті ми дісталися до огорожі й перекинули Стрілку прямо на бігову доріжку саме тоді, коли нас минали бігуни. Якусь мить Стрілка просто дивилася на них і на все довкола, а