Читати книгу - "Новендіалія"

— А я ж про що! — виголосив проквестор. — Це навіть відображено у міфах: Ніоба від горя обернулася каменем! Подібне говорять про дружину Лота!

— Так, але треба ж розрізняти соматичні та психічні порушення!

— А ось! — не вгавав Фелікс, гортаючи якусь пошарпану книженцію. — Ось, як говорить про це Бертон, цитуючи герцогиню Елінор:

Ти радість бачив у очах моїх,

Тепер печаль мої стиснула скроні,

Не скажеш — «Елінор», поглянувши на них,

Мій погляд радше личив би Горгоні!

Лука настільки захопився незбагненною, зате пристрасною дискусією, що нежданий звук заледве не змусив його підскочити. Хоча йому би, по правді, слід було чекати саме на це — появу керівництва, яке поведе його в черговий обхід. Але ж вдало Горгона вибрав час, аби з’явитися в Магістраті!

Диспутанти ніяково змовкли.

Перший проквестор обвів товариство поглядом, від якого бідолашна герцогиня, либонь, пошкодувала би про свої поквапні слова.

— Ходім, — кинув він до Луки.

Той похапцем звівся і рушив за начальством, чуючи, як позаду поновлюється дискусія про «дефіцит вітальності» та «патології характеру».

Засвідчуючи немовби котрусь із Мориних теорій, Горган мовчав, не являючи жодного зацікавлення ані довкіллям, ані своїм супутником. Сьогодні він видавався іще менш привітним, ніж завжди, і місто маячіло таким же похмурим і тьмяним. До того ж, погода змінилася, і ясні ночі подалися деінде — нині вулицями струменів звичний лукавий туман.

Так само мовчки проквестор звернув на вулицю Божих Псів, яка, минаючи подвір’я костьолу Всіх Святих, вела до Площі Богословів. До чільного майдану Дракува лишалось іще кілька кварталів, коли Лука збагнув, що нинішня ніч людна навдивовижу; іще кілька кроків і, наснажений п’яними співами міських гульвіс, хлопець нарешті згадав, у чому річ — адже ж у Дракуві триває той-таки фестиваль Студентської Пісеньки, від якого нещасний Фелікс ховався за грубими книжками та плечима колег. Виходить так, що саме їм із Горганом випало оглянути місце подій, а втім начальство привело його на Площу насамкінець програми, маючи на те, очевидячки, якісь свої підстави.

Ринкова площа нині виглядала квартирою, в якій щойно відбуяла холостяцька вечірка — потрощені пляшки, сміття, п’яні гості попідтинню і змучені господарі над пошарпаним пожитком. Поки похмурі техніки вантажили цінне майно до машини, довкіл тинялися наближені до організаційного процесу та конкурсанти, яким бракувало спілкування чи, може, компанії до пиятики.

Проквестор сповільнив крок, намагаючись з-поза прихистку ратушних сходів оглянути товариство при сцені. Лука тримався поблизу, і собі розглядаючи музик, які поволі розбрідалися містом; проте минав час, а жодному з них не вдавалося відзначити нічого, вартого уваги.

Нарешті Горган невдоволено гмукнув і розвернувся, щоб іти далі. Лука, який заслухався був гризотнею вантажників, зреагував не зразу, тому змушений був похапки наздоганяти, і тут-таки його спіткала несподівана прикрість. Ступивши на вичовганий за кілька століть — і слизький, як наслідок — камінь бруківки, хлопець не втримався і з розгону сів на сходи, боляче забивши собі стегно щільно прилаштованим руків’ям пістолета.

Проквестор мигцем обернувся, зневірено звівши брову. Крекнувши, Лука звівся на ноги, намагаючись не дивитися на керівництво, проте так і не розігнувся до кінця, бо погляд його якраз тепер зупинився на трійці гульвіс, що, підтримуючи один одного, простували повз «Золотий місяць». За нормальних обставин він би й оком не змигнув на нічних п’яничок, проте нині, навіть не заплющуючи ліве око, він відзначив неймовірної сили полиск, і не один, а низку спалахів, що чергувалися з провалами тьми.

— Що це таке? — пошепки спитав він у Горгана.

Той стрельнув поглядом на трійцю і замість відповіді лиховісно вищирився та зірвався з місця, аж Лука мусив бігти за ним, аби наздогнати.

Трійця ж тим часом звернула за ріг кам’яниці, пірнувши до білястого курива нічного туману. Проквестор, не вагаючись, попрямував за ними, і Лука рушив назирцем, намагаючись не випустити того з виду. На їхнє щастя, спалахи, що привернули Луччину увагу, допомагали знаходити шлях у тумані, бо зі звуками робилося казна-що, й, орієнтуючись на голоси, вони з Горганом неодмінно зайшли би кудись аж у Платани.

Голоси, проте, були варті окремої уваги — судячи з них, трійця верталася саме з фестивалю; один з них усе ніяк не міг вгамуватися та припинити співи. Над вулицею Риторики попри Університетську браму линуло щось надривно-розгульне:

Доля грає,

Обертає

Колесо щораз:

Світло плинне

Тінь поглине,

Як надійде час.

Попри долю

Маєш волю —

П’яний не тремтить!

Не до страху — з

Нами Бахус,

Наша доля спить!

Зрештою пісня урвалася, і заговорив хтось зі спільників музики.

— То що, лишаємо тут? Я вже забембався з ним, чесно тобі кажу…

Другий мовив глухо:

— Добре. Отут попід брамою.

— Давай, клади. Однаково магістратські пси сюди не попнуться!

Туман ліворуч від Луки розступився, наслідуючи короткому руху проквестора. Це слід було розуміти, либонь, як наказ хапати того зі спільників, що стояв ближче до нього. «Зараз», — нечутно проказав Горган і ступив уперед.

Слід сказати, що коли проквестор розраховував на ефект несподіванки, то його сподівання були перевершені — перший, молодший зі змовників, побачивши, як із туману виступає не знати яка химера, заголосив так, що аж другий з ляку випустив безпорадного співака з рук.

— Стули пельку! — гримнув Горган, проте той не вщухав. Тоді проквестор блискавично перекинув пістолет руків’ям вперед і зацідив істеричному зловмиснику в вухо. Його спільник, утім, зреагував значно швидше: замість розводити лемент, він перестрибнув через зомлілого, очевидячки, музику і гайнув темною вулицею. Лука розгубився: він не був певен, чи належить йому стріляти — втікач не був схожий на inferi, уже радше підзору викликав непритомний співак, чия, власне, аніма палахкотіла у такий незвичний спосіб. На щастя, хоч би начальство знало, що робити.

— Викликай базу. І пильнуй цих двох, — кинув проквестор, припускаючи за втікачем.

Відгомін поквапних кроків метнувся вулицею і за хвильку змовк, притишений туманом. Лука лишився сам на сам із двома непорушними тілами, одне з яких, утім, іще продовжувало щось бубоніти. Хлопець нахилився ближче.

— Obumbrata et velata michi quoquc niteris…[5] — хрипко бурмотів музика, все іще намагаючись приспівувати. Погляд його блукав десь у чадному піднебессі.

Лука придивився пильніше. А він же знав цього кудлатого сіромаху!

— Франек! Агов!

Лука поляскав його по щоці. Той здригнувся, мовби вихоплений зі сновиддя.

— О! Кузен! — кволо хихикнув він. — Маєш випити?

— Аякже, — буркнув Лука. — Зараз, скажу, аби підвезли.

Вклавши зброю до кобури,