Читати книгу - "Темні таємниці"

кутом у сорок п’ять градусів, стояв одноповерховий будинок, що на фоні головного корпусу скидався на меншого братика чи взагалі сироту-приймака. Зате з лівої сторони звели такий самий невеликий, в один поверх, але сучасніший, на той час – модніший, навіть модерніший будинок. Він нагадував селянина, обтесаного в місті на навчанні, котрий приїхав додому на канікули й демонструє принишклим від заздрості та образи односельцям, що воно таке – справжня міська культура.

Але весь невеличкий комплекс, навіть у такому занедбаному вигляді, що давно впав у летаргічний сон без можливості колись прокинутись і ожити, усе одно різко контрастував із нинішнім Піщаним.

– Очам не вірю, – Ольга повернулася до Таміли. – Вухам теж. Ви керували ось цим? – зробила рукою велике півколо.

– Лише п’ять останніх років. Зараз мені шістдесят шість…

– Не виглядаєте на свої роки, – Чотар не стримався.

– Не знаю, чи треба дякувати за комплімент, – Таміла вкотре за час знайомства посміхнулася. – Звикла казати в таких випадках: лише шістдесят шість. Якщо звернете увагу, люди в Піщаному всі виглядають молодшими. Народжені тут – узагалі. Такі особливості організму. А вони, своєю чергою, спричинені унікальними особливостями тутешнього мікроклімату.

– Ви сказали – народжені тут, – мовила Ольга. – Значить, ви не тутешня? Мені здавалося, Радзівіл – польське прізвище, шляхетне, династійне. Тут, на Волині, тривалий час володарювали поляки…

– Це чоловіка мого прізвище, – пояснила Таміла. – Я, тільки не смійтеся, Сидорова. Киянка, як оце ви. Закінчила медичний інститут, у двадцять п’ять років за розподілом потрапила сюди. Тут і заміж вийшла. Щоб ви знали, мені багато хто заздрив, а я плакала. Уявіть: наприкінці сімдесятих тебе, столичну жительку, відривають від усього звичного й випихають у глухе село. Тоді ще не до кінця усвідомила куди. Чомусь не хотіла вірити, що в «Затишку» зарплата вища, ніж будь-де, а умови праці – не близькі до ідеалу, дійсно ідеальні. Елітний санаторій, особливі умови, спецпостачання. Сюди возили з Москви й Ленінграда передусім, потім із апаратів республіканського керівництва. Частенько направляли міліцейських генералів, теж переважно московських. Ми тут добре жили. Навіть забули, що десь є великі міста, узагалі якісь центри ухвалення рішень… Ох, були часи, – вона відмахнулася, далі ностальгійні нотки зникли. – У вісімдесят сьомому, десять років по тому, як опинилася тут, призначили на посаду. Не хочу брехати, та, здається, була наймолодшим головним лікарем у всьому Радянському Союзі. Бачте, наочна перевага: ніде не було такого, а тут, у глушині, можливо все.

– Потім усе прикрили? І ви втратили посаду…

– Трохи не так, – виправила вона. – На посаді я лишилася, бо після розвалу Союзу якийсь час «Затишок» намагався працювати. Інша річ, сюди ніхто не хотів їхати. Місце швидко втрачало фінансування, разом із ним – престиж. Нові владці лікувалися або в елітних клініках під Києвом, або за кордоном. Ким замінити на посаді головного лікаря Радзівіл? І головного лікаря – чого? Цих руїн? Хочете, щось скажу – і ви дуже здивуєтесь? – Таміла примружила очі. – Я була головним лікарем, навіть отримувала нещасні копійки як платню аж до того моменту, коли наш «Затишок» ліквідували на папері й познімали з усіх бюджетних балансів. Сталося це десять років тому. Я тоді вже очолила Піщане. Вважайте, суміщала дві посади, існуючу та, як кажуть тепер, віртуальну.

– Дивного нема нічого. Звичний бардак, – сказав Чотар. – Мене інше зацікавило. Тут ніби сторож працює. Йому платять за охорону. Тобто, формально санаторій існує…

– Не формально, а реально існує ось цей комплекс. Ви його бачите на власні очі. Це називається «нерухомість». Вона перебуває на балансі навіть не Шацька, а Луцька. Веду нерівну боротьбу, аби добро та майно не перекинули на наш баланс. Навряд чи треба вам пояснювати: у Піщаному нема жодного балансу й бути вже не може. Своїми силами стерегти залишки раю неможливо. Кажу ж вам, «Затишок» помре разом із селом. Рано чи пізно.

– Хіба ще не помер? – вирвалося в Ольги.

Тут же їй стало соромно за нестриманість. Але Таміла сприйняла нормально, кивнула на комплекс, розвела руками.

– Бачте – ще ні, поки спить. Я до останнього шукаю змогу його розбудити. Ходімо глянемо.

Вона ступила вперед, Чотар посунув за нею. Ольга лишилася на місці.

– Не хочу виглядати нудною, пані Таміло, та я… – зиркнула на Вадима, виправилася, – тобто ми – тут із іншою метою. Як огляд території колишнього санаторію допоможе знайти мою доньку?

– Ніяк, – відповідь була чесною. – Проте ваша Яна зі своїм другом заходили туди. Вважайте, йдете по їхніх слідах. Якщо не хочете…

– Хочемо, – Чотар красномовно глянув на Ольгу. – Якщо недовго.

– Так довго там нема чого робити.

7

Першими до їхнього гурту вибігли собаки.

Їх було троє. Породиста вівчарка мала шкіряний нашийник і з усієї трійці поводилася найспокійніше. Виринула звідкілясь із-за огорожі, пружно побігла навперейми. З протилежного боку кулею вилетіло кудлате агресивне створіння невизначеної породи, дзвінко загавкало на бігу, вишкірило зуби. Ольга собак не боялася, та все ж не дуже любила, тож завбачливо стала Чотареві за спину. Тим часом третій песик, маленький, кривоногий, з гладкою шерстю й зовсім не страшний, проскочив крізь прочинену в брамі хвіртку, кулею оббіг людей, зупинився позад них, радісно дзявкнув. Це могло означати: друзяки, я зайшов їм у тил. Вівчарка гавкнула, дивлячись у бік кудлатого, і той замовк, визнавши старшого.

– Атос, Портос і Араміс, – відрекомендувала Таміла. – Вгадайте, хто з них хто. Це я їх так охрестила. Відгукуються.

Ользі було все одно, які прізвиська тут дають собакам. Прогулянка починала не так утомлювати, як набридати очевидною відсутністю кінцевої мети. Натомість Чотар усім своїм виглядом випромінював зацікавленість. Тримався підкреслено ввічливо, підігрував Тамілі й навіть не надто приховував це. Отож Ольга розуміла: треба щось говорити. Уже шукала потрібних і водночас нейтральних слів, коли з-за брами назустріч прибулим вийшов колоритний чоловік.

Вік його Ольга не взялася визначити на око, бо повірила почутому: тутешні завжди виглядають молодшими. Очевидно, це той самий місцевий охоронець чи сторож Ілько Демчук. Зовні він нагадував партизана, давнього лісового мешканця, який вдягається в те, що вдається зняти з чергового вбитого ворога. Старі зелені плямисті штани заправлені в новенькі черевики, зашнуровані міцно, коли не сказати – намертво. Зі штанами яскраво контрастувала червона сорочка-ковбойка з довгими, але трохи закасаними рукавами. Під розстебнутим коміром виднівся край чорної футболки. Голову прикрашала бейсболка з зовсім несподіваним тут написом «Chicago