Читати книгу - "Панас Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У кращому разі, це щось схоже на потворну жіночу фігуру з картини сучасника Мирного швейцарського авангардиста Пауля Клеє «Дівчина на дереві» (1903 p.). Може, якраз символічне перетворення Христі-«Богородиці» на Христю-сифілітичку є найяскравішим свідченням того, що письменник боїться Апокаліпсису, після якого відбудеться, сказати б, усеосяжна віднова Божого творива, адже шлях до омріяного світлого майбуття пролягає через домежне згущення темряви, через криваву метаморфозу апокаліптичного гатунку. Воля, як персоніфікація перемоги Правди над Кривдою, жахає Мирного:
«Вона вивела мене на високу гору і поставила на самім шпильочку.
– Глянь! подивися! – ткнула вона пальцем.
Я глянув… Кругом, скільки оком скинути, гоготіла пожежа; чорний дим страшенними клубками слався по землі, а високе небо червоніло, як розпечене залізо. Чувся нестямний крик людей, одні вили та голосили, другі хижо реготалися.
– Що ж то таке? – не вимовив – викрикнув я.
– То правда карає за всі кривди, що робили людям люди! – просичала вона.
– А то що таке? – трохи не з плачем спитав я. – Я бачу січу страшенну, боїще люте. Люди стинаються з людьми… кров річками ллється… заюшила вона усю землю.
– То люди за мене б'ються! – сказала вона.
– Хто ж ти така, страшна, люта? – нестямно скрикнув я.
– Во-ол-л-я! – з протягом вимовила вона».
Люди, котрі століттями були мешканцями «темного царства», заходились будити волю «по-хижацьки». Воля закликає оповідача допомогти їм. І тут він прокинувсь: «Моє все тіло тремтіло, холодний піт обливав його; серце нестямно билося, а в душі страшенно нило. Я ледве дихав». Коментатори не раз пробували трактувати цю сцену як апологію революційного терору. Але ніякої апології тут нема. Це не тільки віддзеркалення фундаментального сумніву в історичній перспективності кривавих революцій, що його до Мирного висловлювали, наприклад, Олександр Кониський (повісті «Перед світом», «Семен Жук і його родичі»), Борис Грінченко (оповідання «Спроба»), а після – Павло Тичина в «Золотому гомоні» та «Замість сонетів і октав», – це свідчення того, що сюжет про боротьбу Правди з Кривдою Мирний трактує в християнській стратегії: царство Антихриста – Апокаліпсис – Царство Боже.
До Шевченківських свят 1906 р. редакція «Рідного краю» підготувала спеціальне число «На спомин Тараса Шевченка». У ньому Мирний надрукував першу частину «Пригоди з «Кобзарем»». Жанр твору письменник окреслив як «оповідання для дітей». Це динамічний, цікавий і зворушливий сюжет із часів кріпацької України, сказати б, Шевченкова поезія в перипетіях кріпосного рабства. Згадуючи своє дитинство, оповідачка розказує про те, як вона, узявши без дозволу батька «Кобзаря», читала його своїй служниці Марті і як їм обом глибоко в душу запали Шевченкові думки та образи. А коли батько кинувся шукати книжку, юній панночці забракло духу признатися, що її взяла вона, і Марта бере на себе провину своєї улюблениці, зазнавши жорстокої кари. Слід сказати, що початковий задум Мирного вибігав далеко за межі «оповідання для дітей». Як свідчить друга, незавершена, частина «Пригоди з «Кобзарем»», письменник мав намір створити широке епічне полотно.
Обставини, в яких доводилось видавати «Рідний край», були несприятливі – аж до конфіскації окремих чисел. Тож більшість співробітників редакції поступово відходить від справи. На літо 1906 р. над часописом працює всього двійко людей: Панас Мирний та Микола Дмитрієв (восени до складу редакції увійшла також Олена Пчілка). А навесні 1907 p., після чергового натиску на часопис з боку полтавської адміністрації, видавати його в Полтаві було вже несила – із жовтня «Рідний край» почне виходити в Києві під орудою Олени Пчілки. Невдовзі по тому через непорозуміння з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Панас Мирний», після закриття браузера.