Читати книгу - "Панас Мирний"

розмову про «останні», метафізичні, питання письменник розгортає у формі сюжетів та образів українського «народного християнства». Бога-Творця він змальовує, засновуючись на Святому Письмі: «Бог є дух, чистий дух, як те небо, ясний, / Як те сонце, блискучий – яскравий…». Так само у згоді з наукою Святого Письма Мирний подає і процес creatio ex nihilo: «Все то він появив. Його творча рука / Із нічого усе те зробила; / Його сила свята – над усім тут віта…». Недаром світло в його поемі, як і в Книзі Буття (1: 1 —18), відокремлене від свого джерела – Сонця. Тим часом мирнівська візія темряви відповідає не так християнській догмі, як українським народним повір'ям. А ще рясніше письменник використовує ці повір'я, коли йдеться про гріхопадіння. Тут Мирний намагається якщо й не поєднати поганські та християнські сюжети, то принаймні віддзеркалити їх один в одному. Наприклад, Сатанаїл у раю співає пісню про те, як Місяць любив одразу двох: Сонце та його донечку Вечірню Зорю, – як Сонце побачило залицяння Місяця до Вечірньої Зорі й ударило його мечем. Єва слухає цю пісню якраз перед гріхопадінням. Ще раніше Сатанаїл прямо називав Єву Вечірньою Зорею, а сцена сутички між Арефою та її чоловіком Луципіром, який закохався в Єву, нагадує поєдинок Сонця з Місяцем у «Казці про Правду та Кривду».

Віру в мирнівській драмі первородного гріха та його спокути втілює Адам, розум – Єва. І віра, і розум – дві форми людського пориву на межі видимого світу. Віра – здатність бачити «духовним оком» те, що сховане від ока звичайного, розум – сказати б, «холодна жага» пізнання непізнаного, а може, і непізнаваного. Віра, розум, надія, гріх, спокута, любов, відчай, порятунок – ці екзистенціалії, химерно переплетені в сюжеті гріхопадіння, окреслюють єство людської дороги з раю, що є початком дороги до Бога. Повернення втраченого раю, звісно ж, залежить від людини, та самотужки вона безсила вирватися з лабет гріха. Гріх має бути викуплений жертвою Христа, в якому незбагненно поєднана Божа та людська природа. Недаром після скоєння гріха Адам у розпачі. Тим часом Єва, а потім і сам Бог заспокоюють його, говорячи про можливість спокути:

Адам: Спокутуєш?.. Ох, нещаслива!

Як ти спокутуєш його?

І чим?

Єва: Любовою своєю.

Любовою до тебе, мій ти друже!

Малая цяточка його святої сили,

Вона добудеться до Божого престолу

І винесе звідтіль спасения світу.

Адам (гірко): Химернії надії, що ти з ними

Завжди носилася усюди, легкодуха,

Знову тебе дурити почали?

Пріч з ними, пріч!.. Немає нам спасіння!

Голос з неба: Яким ти неймовірним став, Адаме!

Ні, Єва правду каже: ти спасешся

Тільки любовою… І я тобі колись

Подам любову ту – свого Месію…

Іди ж з раю… працюй… та сподівайся.

Нова хвиля творчої активності Панаса Мирного припадає на 1905 р. На цю пору письменник уже мешкав у власному невеликому будинкові, який він придбав іще навесні 1903 р. в дуже мальовничій місцевості на передмісті Полтави, у кінці третьої Кобищанської вулиці. На тлі цього «швейцарського ландшафту» письменник буде жити аж до смерті. Отож, наприкінці березня 1905 р. Мирний закінчує роботу над чернеткою драми «Не вгашай духу!» (назва твору – трохи переінакшена цитата з Першого послання св. апостола Павла до солунян 5: 19). Ці «життєві малюнки», як окреслив жанр твору сам автор, зображують події середини 1870-х – початку 1880-х pp., пов'язані із зародженням українського «театру корифеїв». Сюжет п'єси такий. Після закінчення гімназії повертається додому з Києва панночка Харитя. Вона хоче продовжити навчання на вищих жіночих курсах. У цьому намірі дівчину підтримує її дядько – колишній учитель гімназії Петро Петрович Хмара. Тим часом мати Марія Петрівна більше була б рада бачити свою доньку доброю господинею. Місцева молодь вирішує ставити «Наталку Полтавку», щоб на зібрані кошти допомогти біднякам. Харитя, яка мріє «своє життя заснувати так, щоб з його більше всього було користі задля краю й народу», радо погоджується зіграти роль Наталки. Після вдалої прем'єри інженер Станіслав Крушельницький, якому Харитя припала до душі, просить акторів дати виставу також для робітників залізниці. Перегодом він пропонує Хариті руку та серце. Дівчина не без вагань погоджується. Та зовсім скоро з'ясувалося, що інженер – безчесний чоловік. У цей час Юрко Довбиш, який заради театру покинув військову службу, отримує запрошення від Марка Кропивницького стати актором його трупи. Довбиш кличе із собою і Харитю. Та пориває зі своїм чоловіком, щоб стати актрисою. У фіналі п'єси Петро Петрович, назвавши Харитю «щирою дочкою України», вигукує: «Не вгашай, Харитю, духу! Не вгашай!». Мирний рясно наділив своїх героїв рисами конкретних людей. Так, в образі Петра Петровича Хмари можна впізнати Дмитра Пильчикова, в образі Хариті – Марію Заньковецьку, в образі Юрка Довбиша – Миколу Садовського. П'єса Мирного віддзеркалює духовне життя української народницької інтелігенції на зламі 1870—1880-х pp., зокрема, ідейні змагання між «поступовцями» (Петро Петрович), «радикалами-космополітами» (Гуня) й «народолюбцями-українофілами» (Юрасенко).

У цей-таки час Мирний працює також над «Пригодою з «Кобзарем»», має намір перекласти трагедію Фрідріха Шиллера «Die Jungfrau von Orleans» («Орлеанська діва»), присвячену Жанні д'Арк, а ще стає одним із засновників першого в Полтаві українського щотижневика «Рідний край», в якому будуть друкуватися Іван Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Марко Кропивницький, Леся Українка, Христя Алчевська, Спиридон Черкасенко, Микола Чернявський, Людмила Старицька-Черняхівська та інші. Перше число часопису з'явилося наприкінці грудня 1905 р. Його відкриває поезія Мирного «До сучасної Музи» – маніфест громадянської літератури революційної доби. Буремними подіями Першої російської революції навіяна й новела Мирного «Сон», спеціально написана для цього ж таки числа «Рідного краю».

Коментатори називали «Сон» по-різному: «оповідання-утопія», «оповідання-мрія», «оповідання-фантазія», «утопічна поема в прозі» тощо. Так чи так, у формі сну Мирний подає власне бачення ідеального суспільного ладу. На початку твору він змальовує похмуру алегоричну картину «темного царства»: «Морок – то ворог світовий. Серед нього заводилась тільки нечисть усяка, що пакостила й землю родючу, і людей, пригнічених темнотою. Землю вистилали глухі бур'яни та жаб'ячі печериці, а в людських душах звивали кубла темного царства сили: лиха заздрість, глуха віра та безнадійність довічна». Морок породжує в душах щось протилежне до віри, надії та любові – трьох «богословських» цнот, без яких людина не може сподіватися на порятунок: замість любові – заздрість, замість справжньої віри – віру