Читати книгу - "Леонід Кравчук"

Андрій Кокотюха

Леонід Кравчук

* * *

Сьогодні в Україні дивне і неоднозначне ставлення до Леоніда Кравчука. З одного боку – перший Президент незалежної України. І не просто перший голова держави, а голова, підтриманий українським народом. З іншого боку – незалежну державу очолила людина, котра все своє свідоме життя професійно боролася з тими, хто хотів бачити Україну незалежною: Леонід Кравчук був головним ідеологом радянської України і, відповідно, супротивником громадянських свобод. Принаймні, таким його вважали українські дисиденти.

«Пригадаємо, що основними двигунами громадянського суспільства на межі 1980—1990-х років були шістдесятники, виховані в режимі боротьби. У такій ситуації все зрозуміло – є загальний ворог. А коли в 1990-х роках усі почали брататися-обніматися, орієнтири змістилися. Вчорашній ідеологічний супротивник Леонід Кравчук виявився лідером незалежної держави. І як до цього ставитися? Я пам’ятаю ці дискусії: Кравчука треба підтримати, він – Президент України!» – обмовився у своєму інтерв’ю влітку 2009 року відомий український кінознавець Сергій Тримбач. Так, вчорашні опоненти Кравчука після 24 серпня 1991 року першими простягнули йому руку. А ідеологічні супротивники досить швидко знайшли собі місце в апараті нового голови нової держави.

Відомо, що Леонід Макарович не дуже любить, коли йому натякають: перший президент України все ж таки не він, а Михайло Грушевський. На це в чудового та переконливого оратора Кравчука є маса контраргументів. Наводити їх тут не варто, бо суть одна: Грушевський Україну не втримав, при ньому Україну не визнавав світ, натомість Кравчук одним підписом розвалив радянську імперію, створену ще за життя Грушевського. Так само відомо, що Леонід Макарович до серпня 1991 року послідовно боровся з будь-якими проявами того, що називалося «українським буржуазним націоналізмом», а потім, після проголошення Україною незалежності, у своїх інтерв’ю почав дедалі частіше згадувати, як школярем носив потай їжу в ліси для повстанців, так званих «бандерівців».

Але сьогодні і в самого Кравчука дивне і неоднозначне ставлення до України. Після «помаранчевих» подій осені-зими 2004 року колишній голова держави почав частіше говорити: якби він міг уявити та передбачити Майдан, не підтримав би ідею проголошення Україною незалежності. Важко собі уявити, що перший Президент незалежної України Леонід Кравчук з трибуни Верховної Ради може поставити під сумнів правильність свого рішення стосовно підписання ним Біловезьких угод, які ліквідували новітню російську імперію – Радянський Союз. «Сьогодні Кравчук не лише «кається» за Біловезьку Пущу, а й утворив громадську організацію під назвою «Об’єднаймо Україну», де політичний притулок знайшли фактично всі відомі ініціатори ліквідації незалежності України у Сєвєродонецьку. Більше того, саме Кравчук заявив, що не виключає втрати Україною незалежності», – писав у 2005 році провідник Київської міської ОУН Богдан Червак. Сам Леонід Макарович не раз давав зрозуміти: не таку державу він хотів побудувати, не такою він її бачив.

Навіть дуже поверховий погляд на постать Леоніда Кравчука дає зрозуміти всю неоднозначність та непересічність цієї особистості. Його досі по праву вважають одним із найбільш професійних політиків за всю історію вітчизняної політики після 1991 року. Хоча – парадокс! – з Кравчуком теперішня влада практично не радиться. Причому за порадами до екс-президента та екс-ідеолога не поспішають іти як «помаранчеві» з «біло-сердечними», так і «біло-блакитні», яких усі вважали союзниками Леоніда Макаровича. Тим не менше, прізвище «Кравчук» з року в рік займає стабільне місце в різноманітних рейтингах на зразок «100 найвпливовіших людей України». Адже він – невід’ємна частина історії України, як радянської, так і постколоніальної доби.

Чим же насправді цінний та цікавий сьогодні Леонід Кравчук? У чому секрет його легендарної неоднозначності?

Родом з Полісся

Хліб з молоком

Народився Леонід Кравчук 10 січня 1934 року в селі Великий Житин Рівненської області. В ті часи село належало до Олександрійського району. Потім райцентр перейменували, і, щоби не плутатися, далі в усіх анкетах Леонід Макарович писав: «Народився в Рівненській області Рівненського району». Багато пізніше, говорячи про себе, він частіше обмежувався фразою: «Народився на Поліссі». Село складалося з двох частин: власне, село і хутір з такою ж самою назвою. Через те неофіційні біографи першого українського президента, котрі після серпня 1991 року зачастили на його малу батьківщину, частенько плуталися в місцевій топоніміці. На той час ця частина Волині територіально належала до Польщі. У 1935 році депутатом до польського сейму у Великому Житині обрали Степана Скрипника, котрий пізніше став відомим церковним діячем, патріархом всієї України, з яким Леонід Кравчук в часи свого президентства часто зустрічався. Про етимологію свого прізвища Леонід Макарович говорив так: «Колись мої предки були кравцями. Як розказував дід, кравецтвом займалося кілька наших поколінь. Сини кравців ставали Кравченками, а учні, підмайстри кравецькі – Кравчуками. Так і пристало, поки нашим прізвищем не стало. Взагалі, в тих краях, особливо на Волині та Поділлі, прізвища, що закінчуються на «ук», дуже поширені. А взагалі мій рід простий, селянський, якоїсь особливої історії, як і кожен селянський рід, не має».

Главою роду був не батько, а дід Олексій. Онуки називали його навіть не на ім’я, а просто – Дід, з великої літери. Невисокий на зріст, поранений у Першу світову війну, старійшина Кравчуків був, тим не менше, людиною, сильною духом та надзвичайно авторитетною для дітей та онуків. Уся велика рідня жила в дідовій хаті, яка складалася з однієї величезної кімнати і кухні. Чимало місця займала піч, на якій дуже любили спати діти. Взимку її притрушували соломою – так вона довше зберігала тепло. «Дитинство пройшло в такі роки, коли шматочок булки здавався найсправжнісіньким подарунком. Я на все життя запам’ятав, як один раз мама на день народження принесла мені загорнену в хусточку халву. Грам п’ятдесят, не більше. Отож смак цієї халви із соняшникового насіннячка пам’ятаю дотепер», – говорив Леонід Макарович журналістам. А в романі-есе Валентина Чемериса «Президент» він згадував традиційну родинну трапезу: «Дід Олексій сідав, як годиться владиці, на чолі столу, а ми – ліворуч та праворуч від нього. Посеред столу ставили велику дерев’яну миску. Одну на всіх. Наливали в неї молока, дід Олексій різав хліб на маленькі квадратики і сипав їх у миску. І всі бралися за ложки, очікувально позираючи на свого патріарха. Першим опустити ложку в спільну миску мусив, звичайно ж, дід Олексій. Потім всі по черзі. Хто молодший та жвавіший, намагався взяти побільше чи зайвий раз «сходити ложкою» в колективну миску». Під час трапези дід суворо стежив за порядком. Якщо хто порушував порядок, пробував шаснути в