Читати книгу - "Гра престолів"

— Гаразд, одне ми зробили, а іншого вже не повернеш. Я плакатиму по Недові до кінця своїх днів, але треба подумати і про живих. Я хочу назад моїх доньок, але королева досі тримає їх у себе. Якщо мені запропонують зміняти чотирьох Ланістерів з нашого полону на двох Старків з їхнього, я радо погоджуся і подякую богам. Я хочу, щоб ти, Роббе, живий і здоровий правив на Зимосічі зі столу свого батька. Я хочу, щоб ти прожив життя, цілував дівчину, одружився, взяв на руки власного сина. Я хочу підписатися під кінцем цього жаху. Я хочу додому, панове — оплакати свого чоловіка.

Коли Кетлін скінчила, всі у палаті мовчали.

— Мир, — мовив її дядько Брінден. — Мир — це чудово, пані… але на яких умовах? Безглуздо перекувати меча на орало, щоб назавтра знову кувати з нього меча.

— За віщо загинули мої Торген та Едард? Заради чого я повезу до Карголду їхні кістки? — вигукнув Рікард Карстарк.

— Авжеж, — додав князь Бракен. — Грегор Клеган знищив мої лани, вирізав моїх селян і лишив від Камінного Заплоту спалену руїну. А тепер я маю гнути коліна перед тими, хто його надіслав? За віщо ми билися, якщо тепер все має стати, як було?

На подив і острах Кетлін, з ним погодився князь Чорноліс.

— А якщо ми таки вкладемо мир з королем Джофрі, то чи не зрадимо цим короля Ренлі? Раптом олень переможе лева, і де тоді опинимося ми?

— Що б ви там собі не думали, я ніколи не визнаю Ланістера своїм королем, — оголосив Марк Дудар.

— Я теж! — заверещав малий Даррі. — Ніколи!

Знову здійнявся галас. Кетлін сіла у відчаї. Адже їй майже вдалося. Була мить, коли її майже послухали, майже… але та мить скінчилася. Не буде миру, не буде часу зцілити рани, не буде безпеки й порядку. Вона поглянула на сина, що прислухався до суперечки панів: спохмурнілий, занепокоєний, але одружений зі своєю війною. Він дав обіцянку заручитися з однією з дочок Вальдера Фрея, але його справжню наречену — купу мечів — вона ясно бачила зараз перед собою на столі.

Кетлін саме згадувала своїх дівчаток і питала себе, чи колись іще побачить їх знову, аж тут на ноги зіп’явся Великоджон.

— ПАНОВЕ ТОВАРИСТВО! — залунав його голос аж під кроквами стелі. — Ось моя відповідь обом тим королькам!

І він лунко харкнув на підлогу.

— Плював я на того Ренлі Баратеона разом зі Станісом! З якого дива один чи інший має верховодити наді мною та моїм дідицтвом з якогось там квіткового сідала у Вирії чи Дорні? Що вони знають про Стіну, вовчу пущу чи кургани першолюдей? Та вони й справжніх богів не відають, а моляться на казна-що! А про Ланістерів скажу, що я їх уже наївся — хай тепер Інші доїдають!

Він потягся за плече і видобув свого величезного дворучного меча.

— Чому ми не маємо правити над собою самі? Ми ж одружилися з драконами, а драконів давно немає на світі!

Він вказав клинком на Робба.

— Онде сидить єдиний король, перед яким я схилю коліно, панове, — прогримів Джон. — Король на Півночі!

І він схилив коліно, і поклав меча до ніг її сина.

— Такий мир і мені до вподоби, — мовив князь Карстарк. — Хай забирають собі червону хату разом із залізним сідалом.

Він потяг з піхов меча-півторака.

— Король на Півночі! — вигукнув князь, стаючи на коліно біля Великоджона.

Підвелася і Маега Мормонт.

— Король Зими! — проголосила вона і поклала коло мечів шпичасту булаву.

Один за одним ставало на ноги річкове панство: Бракен, Чорноліс, Малістер. Ці доми ніколи не корилися Зимосічі, але Кетлін бачила, як вони оголюють клинки, схиляють коліна і вигукують старі слова, що їх не чували у державі вже триста років — відколи Аегон Дракон зробив із семи королівств одне Семицарство. Але зараз ті слова знову гриміли між стін трапезної палати її батька:

— Король на Півночі!

— Король на Півночі!

— КОРОЛЬ НА ПІВНОЧІ!

Даянерис X

Земля навколо була червона, мертва, пересохла; у такій важко знайти добрячі дрова. Збирачі повернулися з покрученими тополями, ліловим чагарником, в’язками брунатної сухої трави. Вони вибрали два найпряміших стовбури, зрубали гілля, обдерли кору, розщепили колоди навпіл і поклали великим чотирикутником. Серединку його заповнили соломою, чагарником, стесаною корою, оберемками сіна. Рахаро вибрав коня з того невеличкого табунка, що їм лишився; кінь не міг, звісно, рівнятися з гнідим хала Дрого, але ж тому гнідому і на цілій землі небагато б знайшлося рівних. Посередині чотирикутнику Агго дав йому з руки зів’яле яблучко і звалив одним ударом сокири межи очі.

Зв’язана по руках і ногах, Міррі Маз Дуур дивилася з пилюки неспокійними чорними очима.

— Того не досить — убити коняку, — звернулася вона до Дані. — Кров сама собою нічого не варта. Ти не знаєш, які слова казати, щоб напустити чари, і мудрості не маєш їх взнати. Чи ти гадаєш, кровознатство — то дитяча забавка? Ти кличеш мене «маегі» так, мовби це якась лайка, але ж саме слово значить лише «мудра», і не більше того. Ти ще дитина з повною головою дитячого невігластва. Не знаю, що ти прагнеш зробити, але на твоє все одно не вийде. Скинь із мене ці тенети, і я допоможу.

— Я стомилася від бекання маегі, — мовила Дані до Джохого.

Вершник добряче приклався до жриці батогом, і вона врешті-решт замовкла.

Над тушею коня збудували поміст із тесаних колод, стовбурів малих дерев, найтовщого і найпрямішого гілля, яке змогли знайти. Дрова вклали зі сходу на захід, як сонце долає день. На помості склали купою багатства хала Дрого: велике шатро, мальовані лейбики, сідла та кінську збрую, подаровану батьком на повноліття нагайку, того самого араха, яким він убив хала Ого разом із сином, могутній лук драконячої кістки. Агго бажав додати до них ту зброю, яку кревноїзники Дрого подарували Дані на день весілля, та вона їм заборонила.

— То мої подарунки, — мовила вона, — і я маю для них застосування.

На скарби хала навалили ще один шар чагарнику, а згори накидали оберемки сухої трави.

Пан Джораг Мормонт відвів її убік, поки сонце