Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дано в таборі під Кодаком на козацькій стороні Дніпра 6 липня 1697 року.
Кінець.
2008–2009, Карабутове-Конотоп-Ніжин
Закувала та сива зозуля
(Оповідання)
Закувала та сива зозуля
1
— Ой гоп танцювала,
Троїста музика грала,
А в неділю вранці-рано
Русу косу розплітала.
Гоп!
Чики-чики!
Напились мої музики,
Та на лави полягали
А одному було мало,
Гоп-топ, стриб-скок!
Як пішов у танок,
Та по хаті ізо мною,
Дівчиною молодою,
А я, мамо, молодая,
Матінко моя!
Чорнобрива я!
Ух! — розходилась Орися на всю леваду, та так, що, либонь, і в далеких хуторах було чути.
І ти ж подумай возьми, само мале-мале, як ховрашок, прудке та бистре, що не приведи Боже стріть, а як засяде ото на вулиці серед однолітків та запіє журливу, — душа плаче.
А як веселу запіє — так і в тан, і в тан уся молодь, та де молодь, дорослі кинуть свою роботу (а щоб тобі пусто було, сяка-така, ніколи з тобою і вгору глянуть до Бога!) і ану колотити гопака а чи польку попід дворами та хвацько, хвацько навприсідки та круть-верть — «Ой, мамо, хоч і била, а я Гриця полюбила».
Ух!
Тремтить Орисин голосок, а сама Орися мала наче й не видить нічого вкруг, не хоче видіти нічого (пріч од мене, люди добрі, пріч!) та очі великі смішно так (а кому, мо, й не смішно) закоте під лоба, одні більма видніються, і все, дивись:
— Нуте, хлопці, отакої,
Та до дівки молодої,
Мене проведіть,
А самі не йдіть,
Бо я тую чорнобривую
Ой, люблю,
Серденьком болю, — витьохкує, а ланів не слуха.
Не бачить і не чує ні ланів житніх за селом, ні осокорів справних, ні тополеньок понад пильним шляхом, ні хаток біластих, ні їхніх стріх солом’яних, ні пекучого липня духмяного, що розлігся в безкраїх степах.
А він, її маленький світ Орисин (лише од Явдохи, могили половецької в полі, і до хати баби Дуні на іншому краю села, на останній безлюдній улиці його, і весь) слуха дівча уважно, боїться хоч подих вітру проронить, хоч тріск цвіркуна.
— Де ти, Орисю, співати навчилася, га? — питають, було, люди та ще й мружаться лукаво.
— Ой і не питайте, де! — поважно зітхає дівчина, — не скажу. Не велено казать.
— А ти возьми й скажи.
— А що буде?
— Калача дам.
— Соловейко.
— Який такий соловейко?
— Співать навчив. Давайте калач.
Отак мала Орися співа на вулиці завше.
Воно так на тих гулянках і є в кожного своє містечко.
Он Гнат діда Петра кульгавого, що коваль вправний по околиці, так той головний вигадник, то в хованок, то в довгої лози, то в квача грати давайте, — він усі ігри знає. А як не знає, так і додумає доладу, ніхто й не придереться.
А Катря, сиротина, всі її на вулиці люблять, усі поважають — вона наче й не швендяє без ладу, усе на місці стоїть та мовчить, сопе під ніс, а за малечею пригляне, як малеча впреться кудись куди не треба, у шкоду, так вона вже й тут як тут, чи вовчу ягоду з рук вирве, блекоту яку отруйну, чи забіяк розбороне.
Михайлик Опанасів, котрого Драчем обзивають чогось, то майстер на всі руки: і халабуду малечі змайструє, і візочок, аби по лугу катати, а тією зимою санчат двоє змайстрував Боканевому сімейству, бо ті по селу найбідніші.
Та й возе дітвору по лугу сам, запряжеться й везе.
А Іван Бусол (прозивають так батька його) — то відлюдько вуличний, ні з ким ні поговорить, ні заспіває, ні в гри не гратиме, і так з дитинства. Зирить собі похнюпившись на вулицю з-під довгого чуба, воно хто, може, приміте, а хто й ні, на Килину чорнобриву обережно погляда.
Ох красуня, на все село красна!
І струнка, й білолиця, і очі зелені, та як зблисне, зблисне в душу…
Воно, правда, й Іван зелені має, а куди там блимать, не покаже нікому, ховає.
Килину, кажуть, за панича Архипа на осінь сватати будуть, та не просто собі — в неї, в Килини, батьки заможні, то ж і думають із рівними поріднитися, давно ж ждали, загулялась вона в дівках.
А Іван у парубках загулявся, а все казали, од того, що пари собі не найде. Іван, він дивний якийсь.
Було за ним отаке чудне.
Одправився одного літа на Січ, так казали, а пробув…
Стидно й сказать.
Стидно й сказать, зимою по снігу явився пішки та обірваний, в хаті засів і до весни не виходив.
Казали люди, накозакував, вражий син, виперло товариство прахом негожого такого.
А він і справді наче страмився,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.