Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А за кілька вагонів від нього, у безлюдному вагоні-ресторані, офіціант-негр перечитав те, що написав на телеграфному бланкові, й сидів, чекаючи на десятихвилинну зупинку у Філадельфії, щоби відправити телеграму.
ALLUMEUSE52
Сліпучого полудня гуркотливий експрес мчав на південь. Позаду залишилися Пенсильванія та Меріленд. Далі була тривала зупинка у Вашингтоні, й крізь сон Бонд чув застережні гудки та скрегіт маневрових локомотивів, приглушене і невиразне бурмотіння голосів у станційному гучномовці. Тепер вони проїжджали Віргінію. Тут повітря було м’якішим, і лише за п’ять годин їзди від Нью-Йорка майже запахло весною.
Негри, які групками поверталися з полів, зачувши віддалений гул, витягали з кишень годинники та, звірившись із ними, урочисто повідомляли:
— Шоста година — це має бути «Фантом». Мій годинник іде добре.
— Авжеж, — підтвердить хтось інший, коли гримотіння дизелів стане ближчим і яскраво освітлені вагони помчать далі — у бік Північної Кароліни.
Бонд із Солітер прокинулися близько сьомої від настирливого дзижчання дзвінка на перетині залізничних колій, а їхній довгий експрес повільно вповзав у пригороди Ролі. Бонд витягнув клинці з-під дверей перед тим, як увімкнути світло, і подзвонив провідникові. Замовив два сухі мартіні, одначе коли крихітні — «персональні» — пляшечки нарешті прибули в супроводі двох склянок та колотого льоду, вони видалися сміховинно маленькими. Бонд одразу ж замовив іще чотири.
Вони зі Солітер подискутували щодо меню. Їм пропонували «ніжні шматочки рибного філе, що так і тануть у роті», а також «смачнюче, приготовлене по-французьки курча з хрусткою золотистою скоринкою; подаємо порційно».
— Окозамилювання! — переконано сказав Бонд, і вони врешті замовили яєчню з беконом, сосиски зі салатом та один із сортів місцевого «камамберу» — чи не найбільший сюрприз у всіх американських меню.
Була вже дев’ята, коли Болдвін прийшов, щоб забрати посуд. Запитав, чи не треба їм ще чого.
Бонд сидів, розмірковуючи.
— Коли ми прибуваємо в Джексонвілль? — поцікавився.
— Близько п’ятої ранку, сер!
— Чи є там на платформі підземний перехід?
— Так, сер! Наш вагон зупиняється саме навпроти нього.
— А ви змогли б відчинити двері та спустити підніжку дуже швидко?
Негр посміхнувся.
— Авжеж, сер. Я можу зробити це вмить.
Бонд всунув йому в жменю десятидоларовий папірець.
— То на випадок, якщо б я забув це зробити після приїзду в Сент-Пітерсберг, — додав.
Негр усміхнувся.
— Дякую за вашу доброту, сер! На добраніч, сер! На добраніч, мадам!
Він вийшов, зачинивши за собою двері. Підвівшись, Бонд підіпхав клинці під двері.
— Ага, — зронила Солітер. — Навіть так...
— Саме так, — підтвердив Бонд. — Боюся, що...
І розповів їй про попередження Болдвіна.
— Мене це не дивує, — сказала дівчина, коли він закінчив розповідь. — Вони, певно, бачили, як ви сідали у вагон. У «Біґа» ціла армія своїх людей, котрі називаються «Очі», тож якщо всі вони задіяні, то від них майже неможливо сховатись. Я не здивуюсь, якщо хтось із них є й тут, у поїзді. Це напевно негр: або ж сам провідник, або хтось із вагона-ресторану. «Біґ» може змусити їх робити абсолютно все, що захоче.
— Скидається на те, — похитав головою Бонд. — Але як це йому вдається? Чим він їх бере?
Дівчина визирнула у вікно — в суцільну темряву, яку зі страшенним гуркотом долав яскраво освітлений експрес. Потім повернулась і через столик глянула у широко розплющені блакитно-сірі очі англійського агента секретної служби. І подумала: ну як вона може пояснити хоч щось цьому самовпевненому та розсудливому чоловікові, котрий звик до елегантного одягу й дорогого взуття, мешкав у теплому будинку та виходив увечері на добре освітленій вулиці? Як можна пояснити будь-що людині, котра ніколи не жила в самому серці тропіків і не залежала від їхніх примх; не зазнала їхнього гніву та отруйного впливу? Тому, хто не бачив містерії биття барабанів і не відчув на собі її магічного впливу; не був свідком того, як спрацьовує чаклунство та який жах воно викликає? Що може він знати про каталепсію, тобто заціпеніння, про телепатію та про «шосте чуття» риб, птахів чи чорношкірих; жахливе значення пір’я білої курки; покладених навхрест палиць на дорозі чи про шкіряний мішечок із кістками і травами? Що може знати він про міалізм53; про те, як можна позбутися тіні; про смерть від розбухання чи смерть через слабкість, атрофію?
Солітер здригнулася, бо похмурі спогади неначе знову обступили її. А ще вона згадала той день, коли чорношкіра нянька уперше взяла її зі собою в хунфор54.
— Це тобі не зашкодить, місі55. Навпаки: воно дбатиме про тебе усе твоє життя.
Пам’ятає вона також відразливого старого та огидний напій, який він їй дав, і як нянька розтискала їй щелепи, щоби влити ту гидоту до останньої краплі, та як Солітер після того впродовж тижня щоночі кричала й лежала без сну з розплющеними очима. І як злякалася нянька; і як Солітер раптом знову почала добре спати — доти, доки за кілька тижнів не намацала у себе під подушкою щось тверде і не витягла з-під наволочки згорток із якоюсь бридотою. Цей згорток вона викинула з вікна, але вранці не знайшла його. Сон наново повернувся до неї, однак вона добре знала, що нянька підібрала «це» і сховала десь під дошками підлоги.
Лише через кілька років Солітер дізналася, що то був за напій — суміш із рому, пороху, землі з могил та людської крові. Її мало не знудило, коли вона згадала про той давній напій.
Що може знати цей чоловік про те, у що вона майже вірила?
Підвівши очі, Солітер зустрілась із запитальним поглядом Бонда.
— Ви вважаєте, що я не зрозумію, — озвався він. —
І до певної міри маєте слушність. Але я знаю, що страх може зробити з людьми, і знаю, що викликати його може будь-що. Я багато читав про вуду й вірю, що це спрацьовує. Не думаю, що воно подіє на мене, бо перестав боятися темряви ще в дитинстві, а ще я — нікудишній об’єкт для навіювання та гіпнозу. Але знаю їхні специфічні вирази, і даремно ви вважаєте, що я сміятимуся з цього. Вчені та лікарі, які пишуть подібні книжки, ставляться до шаманства серйозно.
Солітер посміхнулася.
— Гаразд, — мовила вона. — Мені достатньо буде сказати вам: усі вони вірять у те, що «Містер Біґ» і є самим Бароном Самеді чи Зомбі. Зомбі вже самі собою жахливі істоти. Це ожилі трупи, котрі повстали з могил і виконують команди
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг», після закриття браузера.