Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

подумав Бонд, зітхнув і перенісся думками в сьогодення. Добре це було чи погано, але він вирішив змиритися з присутністю Солітер — точніше, використати її з вигодою для себе. Йому треба отримати відповідь на багато питань, але зараз не час було ставити їх. Що відразу ж спало йому на думку, — це те, що «Містер Біґ» отримав черговий удар — до того ж по найболючішому місцю: по своєму самолюбству.

А щодо дівчини... Кумедно буде піддражнювати її та спостерігати, як і вона з ним грається. Він був радий, що крига скресла, і в них установилися дружні, ба навіть довірчі стосунки.

Чи правда те, що про неї казав «Містер Біґ»... що вона уникає чоловіків? Він мав щодо цього сумніви. Здавалося, вона цілком здатна кохати та відчувати потяг до чоловіків. Принаймні, його вона не уникала. Бонд хотів, щоб вона повернулася, знову сіла навпроти нього і він міг дивитися на неї, бавитися з нею та повільно її пізнавати. Солітер. Яке манливе ім’я! Нічого дивного, що її так називали у дешевих нічних клубах Порт-о-Пренса. Навіть у теперішньому приязному ставленні до нього в ній відчувалися певна відчуженість і загадковість. Він вгадував самотнє дитинство Солітер на великій занедбаній плантації. Лунка «Велика садиба» поступово руйнувалась, і її все більше поглинали, наступаючи, тропіки. Батьки померли, й майно розпродали. А далі — сумнівне існування в умебльованих кімнатах столиці — у товаристві одного-двох вірних слуг. І єдине її багатство — краса — й намагання опиратися двозначним пропозиціям стати «гувернанткою», «компаньйонкою» чи «секретаркою», — що, по суті, означало респектабельну проституцію. Потім перші непевні кроки у світі видовищ. Вечірні виступи у нічному клубі зі загадковим номером, який — у сере­довищі людей, переповнених забобонами, — напевне, відштовхував від неї усіх; можливо, її навіть боялись. Одного вечора її побачив велетень із сірим обличчям, який самотньо сидів за столиком, і пообіцяв вивести її на Бродвей, влаштувавши шоу. Мрії розпочати нове життя та вирватись із задухи клубів, бруду й самотності.

Бонд швидко відвернувся від вікна. Занадто романтично, можливо, — але приблизно так воно й було.

Почув, як клацнули двері. Зайшовши, дівчина прослизнула на сидіння напроти. Виглядала свіжо й життєрадісно. Уважно оглянула його.

— Ви думали про мене, — сказала вона, — я це відчула. Не переживайте — нічого поганого в моєму минулому не було. Колись я вам усе розкажу: коли в нас буде час. А тепер я б хотіла забути минуле. Поки що назву вам своє справжнє ім’я. Мене звати Сімона Лятрель, однак називайте мене так, як вам буде завгодно. Мені двадцять п’ять років, і тепер я врешті щаслива. Мені подобається це купе, але зараз я просто голодна і сонна. То яку поличку ви обираєте?

Бонд посміхнувся. Він розмірковував.

— Не дуже галантно з мого боку, — озвався він, — але гадаю, що мені краще зайняти нижню. Доцільно бути ближче до підлоги — так, про всяк випадок. Не те, аби було про що турбуватися, — додав, помітивши, як вона нахмурилась, — але «Містер Біґ», здається, має довгу руку — й особливо у негритянському світі. І ця рука простягається й на залізниці. То ви не проти?

— Звісно ж, що ні, — погодилася дівчина. — Я сама мала намір вам це запропонувати. До того ж ви б і не змогли видряпатися нагору зі своєю травмованою рукою.

Заклопотаний офіціант приніс їм з вагона-ресторану сніданок. Здається, він прагнув якнайшвидше отримати гроші й повернутися на своє робоче місце.

Коли вони поснідали, Бонд подзвонив, щоб викликати провідника. Той також видався неуважним і уникав погляду Бонда. Почавши застеляти ліжка, усіляко демонстрував, що тут замало місця для них усіх. Нарешті наважився і сказав:

— Може б, місіс Бріс присіла в сусідньому купе, поки я застелю ліжка? — запитав, дивлячись кудись поверх голови Бонда. — Купе поруч вільне до самого Сент-Пітерсберга.

Він узяв ключі й, не чекаючи відповіді Бонда, відімкнув сусіднє, суміжне з ними купе.

Бонд жестом попросив Солітер вийти. Почув, як вона там замикає на ключ двері в коридор. Негр різко зачинив суміжні двері. Бонд вичекав хвильку, пригадуючи ім’я кондуктора.

— Ви хотіли щось сказати мені, Болдвіне? — запитав.

Провідник полегшено зітхнув і повернувся до Бонда.

— Так, містере Бріс! Так, сер! — і слова потоком полилися з його вуст. — Я не мав би вам цього казати, містере Бріс, але наш рейс почався з купи клопотів. Тут, у цьому поїзді, у вас є ворог, містере Бріс! Так, сер! І я почув таке, що мені не подобається. Більше нічого не можу сказати: у мене можуть бути неприємності. Але вам слід зважувати кожен свій крок. Так, сер! Одній зі сторін ви перейшли дорогу, сер. І цей чоловік задумав проти вас зле. Краще візьміть ось це, — він поліз у кишеню й витягнув звідти два дерев’яні клинчики, — і підкладіть їх під двері. Більше нічого не можу для вас зробити, інакше опинюся з перерізаним горлом. Але мені не подобається, коли таке затівають із пасажирами в моєму вагоні. Ні, сер, зовсім не подобається!

Бонд узяв клинчики.

— Але...

— Нічого більше не можу вам сказати, сер! — рішуче відповів негр, узявшись за ручку дверей. — І якщо викличете мене сьогодні ввечері й замовите вечерю, то я вам її принесу. Але не впускайте до себе нікого іншого!

Його рука потяглась і взяла двадцятидоларовий папірець. Зібгавши його, сховала у кишеню.

— Зроблю для вас усе, що зможу, сер! — проказав. — Але вони відразу ж приберуть мене, якщо втрачу пильність, будьте певні!

Він вийшов, швидко зачинивши за собою двері.

Бонд на мить замислився, потім, назвавшись, постукав у сусіднє купе. Солітер відчинила, тримаючи в руці книжку, яку перед цим читала.

— Усе для сну вже готове, — сказав. — Провідник стелив дуже довго, бо ще й оповів історію свого життя — майже всього. Я вийду й почекаю, поки не влаштуєтесь у затишному гніздечку. Покличете, коли будете готові.

Він присів у сусідньому купе — там, де щойно сиділа вона — і розглядав передмістя Філадельфії, котра демонструвала йому всі свої болячки, як ото жебраки часом демонструють їх на вокзалі пасажирам, сподіваючись на милостиню.

Нема чого лякати дівчину завчасно. Але нова загроза виникла раніше, ніж він очікував, і якщо вже її виявлено, то небезпека для Солітер була не меншою, ніж для нього самого.

Дівчина покликала його, і він увійшов.

В купе панувала напівтемрява, лише над його ліжком було увімкнуто нічник.

— На добраніч! — сказала вона.

Бонд зняв плащ. Неквапно підклав клинці під обоє дверей. Тоді спокійно ліг на правий бік у