Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Андрій направився до сумки на своєму коні, витягнув невеличку торбу наповнену чимось.

- Моя мати земле! А то шо таке?, - Втішно й здивовано вигукнув Тарас.

- Риба в спеціях!, - Важно пояснив Андрій Бурлак, - А ото!, - Беручи в руки щось замотане в марлю, - То панство делікатес!

- Шо?, - Спитав Іван.

- Делікатес!, - Повторив Дмитро.

- Тьфу ти блін, Аква, Делі, Бог його знає шо придумає. Їдло є їдло, горілка є горілка.

- Оковита!, - Знову виправив Євтим, відрізаючи кусок відкритого «делікатесу».

- Та йди ти, п’янице.

Євтим вибухнув сміхом, а з ним вся компанія.

Бутилку імпортної аквавіти компанія випила доволі швидко, алкголь і тепло від костра зігрівали, посеред темноти яка наступила й не була понурою чи таємничою. Цієї ночі вона стала простою і комфортною.

- О хо хо, козаче!, - Вигукнув Богдан, помітно веселіший від горілки.

Євтим повернувся назад і побачив Якима, який потроху появлявся з темноти, тримаючись за плече й розминаючи його.

- Вибачте за те, що сталося, дорога втомила, - Вимовив важко й тихо.

- Все добре, хлопче, - Заспокоїв Іван, - Ми розуміємо. Зі мною теж було щось схоже, тільки от я з коня впав, а тебе ми встигли підловити.

- Дякую.

Іван Строгий жестом запросив Якима до розмови, Андрій відрізав кусок свого делікатесу, Георгій передав бутилку.

- Ви впевнені, що зараз хлопцю варто пити? Аби гірше не стало, - Сказав Дмитро.

- Ковток - не бочка, - Засміявся Драга.

Втім, Яким відмовився, заперечувати ніхто не став. Розпиття алкоголю мало свої правила й традиції, які наодміну від сусіда зі Сходу, були набагато культурнішими.

Подальший час провели в доволі глибокій розмові, трохи важкій, а моментами навіть кумедній.

- От я тобі поясню!, - Почав говорити Дмитро, - Колегія як орган влади, просто перебирала кісточки, як жарену рибу, аби відділити м’ясо.

- Не було булави, то хоть хтось за полками дивився, - Викинув свою думку, Євтим.

- Ви праві, хтось та й дивився, виконавчий орган влади як не дивно, виконавчим лишився.

- Більше десяти років прожив у селі, навіть не знаю, що творилося, - Задумано говорив Євтим.

- То я тобі, діду, розповім, - П’яним голосом втрутився Строгий, - Творилася в нас повна срака, - Кивнув головою, - Старшина почала втікати на московські губернії, солдати творили, що хотіли…

- Правду каже, - Добавив Богдан, Євтим швидко перевів на нього погляд, потім назад на Івана.

- Нам довелось бачити, - Сказав дідусь.

Яким дивився у вогонь. Досі відчував легку втому, але сил прибавилось, то ж повертатись назад він не хотів.

- Москва повністю взяла в свої руки гроші, податки збираються вдвічі більші.

- І збираються як і раніше, тільки ними, - Завершив Тарас.

Настала невеличка тиша, ніхто не хотів продовжувати розповіді про погіршення становища Гетьманщини, час був складний.

- Що змінить гетьман?, - Філософськи запитав Андрій, почавши тим самим нову розмову.

- А що він змінить?, - Байдуже й з відчаєм сказав Георгій, - Підпише пергамента, піде куда скаже цар.

- Залежить кого оберуть, - Глибокого сказав Дмитро, наче не чуючи слів Георгія.

Іван вирішив прилягти на землю, спираючись на колоду, на якій сидів. Важко видихнув і промовив.

- Якщо так подивитись, браття. Земля та сама, люди ті самі, хліб не міняється.

- Ви праві, - Сказав Яким, все ще дивлячись у вогонь, - Не міняється. Але крові ллється все більше, селянам хліба все менше і все це на землі, яка не міняється.

Іван Строгий мовчав, мовчав як і всі решта. Нова тиша стала набагато глибшою. Кожен поглибився у власні роздуми через розмову про погіршення становища, продовжувати яку спершу не хотіли.

- Якщо Апостола оберуть, то на мою думку, брати, боятися нічого, - Раптом ствердив Євтим.

- Новий прислуга, - Невдоволено викинув Георгій.

- Чому це?

- Постель під сраку солому і буде сидіти, поки не скажуть вставати, - Голос Георгія набирав люті.

Євтим одним ліктем сперся на коліно.

- Він виступив разом з Мазепою, але пішов, ти правий.

Драга подивився на дідуся.

- Але були на то причини, я про них знаю, - Продовжував Євтим.

- Хто би не прийшов, любий мусить підігрувати царю, - Сказав Дмитро, - Інакше довго не прожиє.

- І не забуваємо, яке становище. Нам булаву кидають як подарунок, як милість, - Добавив Тарас.

- Нам її дають, бо ми їм потрібні, - Строго пояснив Гергій, - Москалі нічого задурно не роблять.

- Отут ти правий, - Сказав Євтим.

- А ніби до цього помилявся, - Викинув Драга.

- Та досить уже!, - Втрутився Іван, - Краще давайте уже спати. Варта по черзі.

Заперечувати ніхто не став, година була пізня. Вогнище не тушили, щоб не змерзнути від холодної степової погоди. Першим на варту було поставлено Дмитра. Мінятися мали кожних дві години.

Обійшовши округу і впевнившись, що ніяка бісова душа не зазіхає на життя побратимів та майна, Чорновода повернувся до костра. Витягнув з сумки свій блокнот, шматочок вугілля який за час дороги встиг надламатися, відкрив нову сторінку і почав записувати.

«Їхали до хутора Никимова менше ніж дві доби, гнали коней так, що напитися їм давали лише рази два. Іван підганяв, боявся, що не встигнемо і потім «Хрін знайдемо». Вночі не спали, а радше дрімали. Попри багато витрачених зусиль, енергії в кожному з нас було на окрему кінну армію. Добравшись до місця, розбили непримітний табір. Я з Богданом відправились на розвідку в село, що було неподалік. Прямо запитувати про боярина не насмілювалися, то ж слухали, що люди скажуть самі…»

***

- Кожен божий день приходиш!, - Галасав на чоловіка в брудній одежі шинкар, - «Віддам завтра» - «Віддам потім»! Йди звідси, поки собак не спустив.