read-books.club » Фентезі » Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб 📚 - Українською

Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

28
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!" автора Олена Гриб. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 24 25 26 ... 162
Перейти на сторінку:
ГЛАВА 5.1. Ельфійський день

 

{Навагрем}

Ах, Міко, як же мені подобається загробне життя! Чи це вже не життя? Та байдуже, однаково тут чудово!

Я лежу в тіні гіллястого дуба на оберемку м’якого сіна, покритому оксамитовим плащем. Поруч стоїть невеликий столик. На ньому – два глечики з вином: червоне ландарське і якийсь невідомий мені сорт, а також блюдо із солодощами. Шкода, печеню не подали…

Ой, та що я все про їжу й питво? Цього з мене і вдома вистачало.

Тут прислужують ельфійки! Ти тільки вслухайся в це речення, Міко. Ельфійки! Прислужують! Мені!

Яке щастя, що я потрапив у ельфійське потойбіччя! Ні, я не радію своїй передчасній смерті, але, погодься, було б набагато гірше опинитись у загробному світі лісовиків або кікімор.

Прекрасні дівчата з довгим розпущеним волоссям граційно проходять повз, час від часу підкладаючи мені фрукти або підливаючи вино. Та я ж пиякою стану! Чи мені це не загрожує? Кхм… Хміль зовсім не відчувається.

Здається, неподалік їхнє село, хоча жодного ельфа не видно. Напевно, ці покидьки не заслужили такої розкоші. Це ж треба – вчотирьох на одного! Гент молодець, двох встиг якщо не вбити, то покалічити сильно – за мною вони вже не гналися. До речі, я теж міцно стукнув гостровухого. Він свої зуби все ловив і ловив… а я падав і падав…

Я ніколи не замислювався, що відчуває людина, розуміючи: вона бачить сонце востаннє. Коли дивиться на стрілу, від якої не зможе ухилитися. Коли очі відображаються в лезі, що стрімко опускається…

Не знаю, як хто, а я не вірив… Лежав під прицілом трьох сталевих наконечників (цей, що без зубів, тільки клинок витяг) і не міг сприйняти те, що все скінчено. Що я ніби як є – але мене вже немає… і навіть коли свиснула оперена стріла, мені здавалося, це не по-справжньому… все ще змінитися… адже не може такого бути зі мною?! І досі не вірю…

Гадки не маю, чому ми разом, Міко, але мені не так самотньо.

Ех, лежати в тіні набридло… І ельфійки надокучили. Добре, звичайно, що вони настільки, хм… вражаючі – маючи таку красу під боком, жоден ельф і не гляне на мою сестру. Щоправда, чомусь при погляді на цих дівчат я згадую Храм Зоряного Неба: він прекрасний і величний, годі й казати, проте лізти нагору не хочеться. Пробач, Міко, вульгарно прозвучало, але суть зрозуміла, чи не так?

Мабуть, варто встати і поглянути навколо. Раптом тут ще якісь раси є? Може, знайду, з ким у клітинку[6] зіграти.

О, щось ельфієчки сполошилися. Мене злякались? Ха-ха, я ж ніби не страшний!

Ага, з'явився хтось новий… зараз підійде ближче… невже ельф?.. Ні, начебто перевертень. Справжній, а не якийсь там метаморф.

Ах ти ж!.. Дівчата рабині! З нашийниками! Що за?.. Та такого бути не може! У Дивному Лісі немає рабства!

– Як почуваєшся, синку? – здається, це мені…

Чи то у мене тепер неймовірна компанія, чи то я не вмер… І навіть не знаю, що краще.

Бувай, Міко. Схоже, я просто збожеволів.

***

{Рена}

Зете, сьогодні воістину найдивніший день у моєму житті! Саме так: вчора був найстрашніший, а сьогодні – найнезвичайніший.

Я прокинулася на світанку. Сонце тільки виглянуло з-за обрію, пофарбувавши фіранки в легкий жовто-рожевий колір. Фіранки?! Я ж заснула в лісі?.. Але жодних сумнівів – я розплющила очі в невеликій світлій кімнаті. Широке ліжко біля стіни, стіл навпроти, під ним – табурет, у кутку умивальник, на вікнах – справжнісінькі білі фіранки! Двері відчинені, чути голоси.

Я схопилась як ошпарена. Одяг на мені, і слава богам! Вікно відкрите, але під ним – зарості кропиви, причому не клуської декоративної, а дикої. Підлога вистелена товстим килимом, тобто є шанс дізнатися трохи більше про ситуацію, що склалася, не привертаючи уваги.

Двері розчинилися беззвучно. Ага, тут – порожня кімната. Далі – ще двері… й одні в бічній стіні.

Ой, голоси стихли… Цікаво, чому? Невідомі помітили мої пересування?

– Магі, чому ти не подоїв корову?

Я підскочила від несподіванки, а жінка обурювалася десь поруч, за відчиненим вікном:

– Я розумію, що на свято Меду чоловіки йдуть у ліс, але ти обіцяв! Пам'ятаєш, я тебе перепитувала? Я тоді сказала: «Магі, любий, я збираюся до мами, ти зможеш подоїти корову? Якщо не зможеш, мама прийде до нас погостювати, бо я дуже хочу її побачити, і саме сьогодні вона вільна, адже її новий дивак-приймак іде в ліс». Пам'ятаєш?

Чоловік щось бурмотів на своє виправдання, але дружина його не слухала.

– Як ти міг? Я пішла на весь день! Корову треба доїти, Магі, якщо ти хочеш, щоб вона давала молоко!

Сперечальники йшли до тої кімнати, де я прокинулася.

– Хто спав у нашому ліжку, Магі?! – страшним голосом закричала господиня.

Грюкнули віконниці, брязнули стекла…

Я вирішила, що час тихенько тікати.

Чергові двері відчинилися теж без скрипу. За ними було щось на кшталт прибудованого сараю. Там стояли якісь бочки, діжки, відра, висіли зв'язки часнику та цибулі, лежали мішки… Я подякувала богам за підтримку, зробила кілька кроків і закричала!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 24 25 26 ... 162
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"